Лікар Віктор Бекер прослужив в армії Вермахту з 1939 по 1943 рік. З листопада 1941-го по липень 1942-го він очолював військові шпиталі у Бахмуті та Костянтинівці. Під час служби медик вів щоденник. Ми поговорили з онуком лікаря про те, яким той побачив український Схід, що записував у своєму нотатнику та чи згадував про злочини окупаційної армії на Донеччині.
Віктор Бекер народився 1891 року, служив під час двох воєн: у роки Першої світової він три роки провів в армії як лікар, в тому числі на території нинішньої Білорусі.
А з листопада 1939 року Віктор Бекер перебував на фронті у лавах Вермахту, який з червня 1941 року просунувся Україною на Донеччину і далі рухався до Кавказу на Майкоп.
Щоденник майора медичної служби (оберштабсарцта) став об’єктом дослідження для його онуків на початку XXI століття. Серед них — Лео Ензель із Німеччини, з яким поспілкувалися журналісти Вільного Радіо. Він кандидат наук у сфері дослідження конфліктів та міжкультурний тренер, який спеціалізується на пострадянському просторі та Центральній/ Східній Європі. Лео Ензель передав нам щоденникові записи дідуся та його фото з міст нинішньої Донецької області, які до того не публікували.
Його бойовий шлях починався з Польщі. Про цей період зберегла спогади дружина лікаря Віктора Бекера.
“Він був вражений — майже не говорив і повторював одне й те саме. Сідав десь на твердий стілець і знову й знову казав: “Я не хочу більше жити. Я був свідком жахливих звірств і вбивств, скоєних німцями проти поляків і євреїв”, — переказує Вільному Радіо спогади своєї бабусі Ангеліки Бекер онук лікаря Лео Ензель.
Після нападу на Радянський Союз у червні 1941 року 17-та армія, старшим медичним офіцером якої був Віктор Бекер, просувалася на схід територією сучасної України: Львів, Тернопіль, Умань, Олександрівка неподалік від Дніпра та Лозова. З осені 1941-го до середини липня 1942-го Віктор перебував з військом Вермахту на території нинішньої Донеччини: більшу частину часу провів у Костянтинівці, а між 19 грудня 1941 та 12 січня 1942 років був в Артемівську (якому окупанти повернули історичну назву — Бахмут).
Лікар не лише вів щоденник, а й за допомогою камери Leica робив фотографії місць, де побував. Це була одна з найкращих фотокамер того часу. З архіву на близько 1200 знімків, півтори сотні — це Схід України.
Крім цього, Віктор Бекер писав листи своїй родині. Але і щоденник, і листи не відображають усього, що бачив та пережив лікар, вважає онук. Адже чоловік робив записи в умовах суворої цензури, тож більшість із них — про погоду, місце перебування, розміщення, повсякденну діяльність, захворюваність, епідемії та церковні служби.
Військовий медик Віктор Бекер потрапив на Донеччину 25 листопада 1941 року. З перших сторінок того періоду він пише про сильний мороз, відомий у ті роки, і холод у приміщеннях.
“У Костянтинівці він жив у вірменській родині. І я думаю, що він жив там не один, а з колегою. Звичайні німецькі солдати точно жили у набагато гірших умовах. Адже лікарів завжди квартирували краще під час війни”, — пояснює онук, що досліджував щоденник, Лео Ензель.
Наступного дня лікар пише про проживання у Костянтинівці:
“Сонячно. Добре розмістилися у вірмен, громадян Ірану. Сплю в чистому ліжку з білою постільною білизною. Тут багато зруйновано більшовиками”.
Про якість годування окупантів під час їхнього перебування в Донецькій області красномовно говорить запис медика від 4 грудня 1941 року:
“Наші вірмени вранці без запиту подають нам смажену курку зі смаженою картоплею або беконом чи чимось подібним, намагаючись вгадати кожне наше бажання”.
Про те, звідки для лікаря брали таку їжу, не знає навіть його онук.
“Вранці вони готували для нього смачний сніданок, і я навіть не уявляю, де родина знаходила тоді харчі для цього”, — говорить онук Лео Ензель.
Хоча умови й були гарними, Віктор Бекер лише 20 лютого 1942 року напише, що вперше скористався повноцінною ванною.
Про саму Костянтинівку лікар майже не писав — зате про те, яка була погода, згадував майже щодня.
“У будинку страшенно холодно. Температура в деяких кімнатах 6-8°! На день народження отримую від майстрів нову люльку і тютюн. Через снігові замети не вистачає їжі та медикаментів.”, — йдеться в записі від лютого 1942.
У Бахмуті та Костянтинівці взимку 1941/1942 років було особливо морозно — Бекер пише про морози, які сягають до -21 градусу за Цельсієм.
Але навіть у таких умовах не давали спокою воші:
“Вночі ловили комах”, — йдеться у запису від 30 грудня 1941 року.
Лікар був людиною набожною, тож звертав увагу на релігійні установи: деякі з них продовжували працювати навіть під час окупації. З цих записів зрозуміло: місцеві, що залишались, народжували дітей навіть в тих умовах. Принаймні 7 грудня Бекер написав:
“Меса в приватному помешканні, хрещення двох хлопчиків, одному 5 років, другому пів року. Дуже холодно. Сонячно!”
Лікар і сам був батьком шести дітей. А в окупації кілька разів описував, як лікував деяку малечу зі складними захворюваннями.
Окрім мес Бекер згадує кілька віддушин часів окупації: листи з дому (їх привозили часом раз на місяць), кіно, пʼєси, а також футбол.
6 квітня лікар відвідав футбольний матч. Імовірно, поруч із військовим шпиталем, який до війни був місцевою хірургією Костянтинівської лікарні.
Німецькі окупанти використовували під свій військовий госпіталь у Костянтинівці будівлю місцевої хірургії. У щоденнику є запис від 10 грудня 1941-го в щоденнику є запис, що в Костянтинівці перевіряють також школу на можливість облаштувати там інфекційне відділення.
Наступного дня Віктор Бекер пише, що до міста прибув батальйон “Валлонів” і лазарет буде саме там:
“Більшовики вже мали лазарет у середній школі. Будівлі зведені у 1935–36 роках, але в багатьох місцях уже пошкоджені. Іржавий дах, оббита штукатурка, бракує плитки тощо. Будівля, ймовірно, з самого початку була збудована з урахуванням лікарняних потреб: багато ванних кімнат, великі душові, кухня, лікарняний хол”.
Яка саме школа мається на увазі — Бекер не уточнює. Але є фотографія місцевої лікарні.
Вікна там були побиті, але німці розраховували це виправити:
“Віконне скло можна придбати на місці, є великий скляний завод і завод з виробництва пляшок”.
Попри сильний мороз, опалення в школі, яка стала лазаретом у Костянтинівці, запрацювало лише 18 грудня 1941 року.
23 грудня начальник шпиталю написав про завершення облаштування своєї кімнати, у якій навіть поставили крісло. Наступного дня окупанти відзначали Різдво.
“Свіжий сніг. 14:00 — роздача подарунків у лікарнях. Було багато. 17:00 — святкування для родичів Ф.Л. Дуже щедрі подарунки. Отримав Військовий хрест за заслуги, так само як Баманн і Лекермаєр. 23:00 — вечірня зі спільним причастям. Багато думав про дім”.
Все це часто супроводжували звуки боїв. Про це йдеться в записав майже від самого початку.
“Лікарні для військових завжди ж мають бути неподалік від фронту, щоб швидко надати допомогу пораненим”, — зазначає онук Лео Ензель.
З березня 1942 року повідомлення про “гарматний грім” фігурують у кожному другому-третьому повідомленні.
Лікар згадує, що у Костянтинівці працював із радянськими медиками, які залишилися на окупованій території. Про одну з них Бекер згадував у щоденнику та зробив її фотографію.
“У дідуся була асистентка Надя. Вони працювали в хірургії Костянтинівки. Це місцеві, які “добровільно” співпрацювали [з окупантами]”, — розповідає Лео Ензель.
Про роботу місцевих медиків Бекер залишав різні відгуки. У записі від 22 грудня 1941 року лікар пише:
“Знову невиявлений мітральний стеноз, один гострий гломерулонефрит. Російська лікарка та медична сестра мешкають з нами в одному коридорі. Теоретичні знання хороші, практичний досвід — поганий. Лікарка Зіна називає себе “більшовиком”.
17 січня 1942 року Бекер вже пише про проблеми зі швидкістю евакуації поранених.
Через три дні військове командування Вермахту наказало потроїти кількість ліжок у шпиталі Костянтинівки — забагато поранених, бувало доходило і до 200. Не всіх пацієнтів вдавалося врятувати.
“Шпиталь заповнюється. Важкі нефрити. Важкі пневмонії. Дві аутопсії: один помер у війську, не вводили сироватку, велика мембрана до біфуркації. Один вольвулюс при мобільній сліпій кишці, санітарний офіцер-курсант, запізнився з повідомленням про хворобу. Помер після доставляння!” — йдеться в одному з записів.
Кількість поранених у цей період була такою, що лікарі відчували нестачу ліків:
“Кілька (4) випадків сильного болю в судинах, як на початку хвороби Бюргера. Падутин, еупаверин та подібні засоби відсутні!”, — пише 29 січня 1942 року лікар.
У перших числах лютого Бекер пише про дозвіл розміщувати лежачих пацієнтів у моргах:
“Морги отримали доступ до 13 лежачих, один помер одразу!”
Наприкінці лютого лікар пише, що кількість поранених стала рекордною:
“Післяобідній переклик. Наразі майже 1300 прибулих, 800 вивезених. 170 офіцерів відправлено у відставку. Налічується: 309. 11 загиблих.”
Були й випадки самогубства. Так, 28 квітня лікар написав про один з таких (солдата Вермахту чи місцевого — невідомо):
“Доставлено вмираючого. Отруєння або плямиста лихоманка? Самогубство шляхом вживання бензину.”
Як стверджує онук, його дідусь допомагав у Костянтинівці та Бахмуті й місцевим жителям.
“В щоденнику є записи про допомогу місцевим жителям та зокрема дітям: “Випадання ануса у маленького <…> (випадіння прямої кишки, — ред.), “Мама” стривожилася: “Варька капут”, — цитує Лео Ензель.
Однак, за його словами, декому з начальства Віктора Бекера не подобалося, що лікар нібито по-доброму ставився до місцевих жителів. Зрештою, нацистська пропаганда торочила:
“Не допомагайте цим слов’янським недолюдям. Це неправильно зрозуміла людяність”.
За весь період знаходження німецького лікаря на території Донецької області було лише кілька згадок про військовополонених. Наприклад, у перших числах лютого є запис про переміщення військовополонених радянських солдатів. Втім були і такі:
“Перевезення 130 сидячих ув’язнених легким санітарним потягом до Горлівки”.
Військовий медик зробив фотографію радянських військовополонених.
Лікар Віктор Бекер згадує низку відряджень в інші міста Донеччини. Серед них були Дружківка, Горлівка, Слов’янськ, Сталіно (Донецьк) та Артемівськ (Бахмут). Записи про останній найчастіше зустрічаються в щоденнику.
Перший запис у щоденнику лікаря про Артемівськ (Бахмут) датується 2 грудня 1941 року:
“Зустрівся з дивізійним лікарем в Артемівську. Отримав “Хрест воєнних заслуг” (“Kriegsverdienstkreuz”).
Бекер згадує Артемівськ неодноразово. Так, в записі від 21 грудня 1941 року йдеться:
“Трохи холодніше, готові до прийому. Ранок. Ранішнє польове богослужіння дивізії, усе заповнене до останнього місця (кіно), військова музика, барабанний дріб під час трансформації. Причастя!”
Онук розповідає, що лікар Бекер жив у Бахмуті на початку січня 1942 року у квартирі місцевих жителів. Це була звичайна практика, місцеві жителі були змушені розміщувати офіцерів окупаційної армії.
“Звісно, він писав у щоденнику, що у квартирі також були воші, але він, звичайно, жив краще, ніж місцеві жителі”, — говорить Лео Ензель.
11 січня 1942 року Віктор Бекер напише, що отримав повідомлення виїжджати з Бахмута назад у Костянтинівку. При поверненні він зазначає, що кімнати у шпиталі Бахмута були кращими:
“Кімнати не такі гарні, як в Артемівську”.
Але він продовжив відвідувати заходи у Бахмуті. Наступна конференція військових лікарів пройшла 19 січня 1942 року.
Ці події в щоденнику не згадуються. Є лише цитата про події 4 числа: “Сонячно, дуже холодно! Субота, 7:10. Вранці перед масивним пам’ятником Артему повісили 10 партизанів за підпал театру, який стався 14 днів тому.” А також 7 січня: “День народження Гіки (дружини лікаря Ангеліки, — ред.). Російське Різдво. Відлига. Шпиталь заповнений.” За геноцид євреїв у Бахмуті та 8 інших містах України лише кільком нацистам дали до 9 років тюрми. І сталося це вже в їхньому похилому віці. Січень 1942 року був періодом найтрагічніших подій для Бахмута за часи Другої світової війни. 7 січня в Артемівську (Бахмуті) окупаційний бургомістр видав наказ зібратися всім євреям у п’ятницю 9 січня о 08:00 у колишньому будинку НКВС (під час окупації — гестапо) з багажем і продуктами на вісім днів. З 9 по 12 січня в алебастрові штольні міста відправлять та стратять сотні євреїв (за різними підрахунками до 3 тисяч людей).
До того як німецька армія влітку 1942 почала просуватись на південний схід у бік Кавказу, Віктор Бекер отримав місячну відпустку з фронту (з 15 червня по 15 липня) через важку хворобу сина.
“Він поїхав у Берлін: у його 17-річного сина виявили пухлину в голові. Мій дідусь побачив його востаннє”, — ділиться співрозмовник.
Після прощання з сином лікар повернувся у Костянтинівку, звідки просунувся з військом на Кавказ аж до Майкопа. Весну 1943 року провів на Таманському півострові, навпроти Керчі. Остаточно Віктор Бекер демобілізувався влітку 1943-го.
Онук наголошує, що його дід був не “ідейним солдатом”, а жертвою обставин.
“Я хочу, аби ви написали правду: мій дідусь — так, був окупантом, але фашистом чи нацистом не був. Він став окупантом проти своєї волі! Він був з релігійної римокатолицької родини, шефом католицької лікарні в Саарбрюкені”, — просить Лео Ензель.
Нагадаємо, ми знайшли фотографії центру Бахмута часів Другої світової, які придбала місцева краєзнавиця.
Також журналісти Вільного Радіо зібрали маловідомі свідчення нацистських злочинів, які публікували самі загарбники у своїх пропагандистських газетах.
Більше краєзнавчих та історичних текстів шукайте в розділі “Історія”.