Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Переселенці дедалі частіше говорять не про гуманітарну допомогу, а про житло, роботу, участь у житті громади та можливість впливати на рішення. Саме про це говорили під час презентації дослідження “Карта проблем і рішень: досвід ВПО та інституційні перспективи відновлення”, де переселенці, представники влади, громадських організацій, медіа та дослідники спробували не лише описати проблеми, а й разом знайти шляхи їхнього вирішення.
Журналісти Вільного Радіо побували на презентації й зібрали головні тези.
У конференц-залі майже не було людей, для яких тема вимушеного переселення була б лише професійною.
“Хто в цьому залі є внутрішньо переміщеною особою?” — запитала під час панельної дискусії начальниця Шульгинської сільської військової адміністрації Луганської області Наталя Петренко.
У відповідь руки підняв майже весь зал. Це був момент, який, мабуть, найкраще пояснив атмосферу заходу. Тут не не просто говорили про переселенців. Тут говорили люди, які самі пережили окупацію, евакуацію, втрату дому, релокацію громад, пошук нового житла й необхідність починати життя заново.
Саме тому модераторка заходу та очільниця громадської організації “Вікно відновлення” та медіа “Східний Варіант” Анастасія Руденко одразу окреслила головну ідею зустрічі — відновлення починається там, де ти знову можеш щось вирішувати.
За її словами, саме до такого висновку команда дослідників прийшла після десятків годин фокус-групових обговорень із переселенцями. Проблеми більшості присутніх були добре знайомі. Набагато складніше, як сказала модераторка, було знайти рішення.
“Всі, хто тут зібрався, так чи інакше з усіма описаними далі проблемами і складними ситуаціями стикалися. Але от з рішеннями завжди складніше. Бо як того слона шматочками їсти — ми досі намагаємося осягнути”, — зазначає Анастасія Руденко.
Коли журналістка “Вікна Відновлення” Каріна Попова вийшла презентувати результати дослідження, вона одразу пояснила, що це не ще один звіт про те, чого бракує внутрішньо переміщеним особам. На думку авторів, подібних досліджень за роки війни накопичилося чимало.
Натомість вони поставили собі інше питання. Що взагалі означає “відновлення” для людей, які вже роками живуть далеко від дому? Чи однаково його розуміють самі переселенці, органи влади, громадські організації, міжнародні партнери та медіа?
Саме тому дослідники аналізували не лише проблеми, а й те, як про них говорять різні сторони.
У січні 2026 року команда провела десять онлайн-фокус-груп за участі 62 людей. До них запросили чоловіків і жінок, молодь, людей старшого покоління, представників місцевої влади, громадських організацій і журналістів.
Як розповіли автори, працювати довелося в непростих умовах — під час масованих російських атак, регулярних відключень світла, тепла й води.
Соціологиня та авторка аналітичного звіту Алла Петренко-Лисак наголосила, що це дослідження радше можна назвати соціально-антропологічним.
“Ми не рахували відсотки. Нам було важливо почути людей. Побачити не окрему історію, а тенденції, які народжуються під час живої розмови”, — пояснила вона.
Саме тому у звіті немає традиційних діаграм і статистики. Замість цього — десятки висловів, які добре описують досвід людей.
Одним із висновків дослідження стало те, що статус внутрішньо переміщеної особи часто сприймається як навʼязаний і вже не тимчасовий.
Каріна Попова пояснила, спочатку цей статус мав допомогти людині отримати документи, соціальні виплати та підтримку після евакуації. Але з роками він почав визначати, ким людина є у взаєминах із державою, медіа й навіть суспільством.
Тому дедалі більше учасників фокус-груп говорили про бажання позбутися не свого досвіду, а саме ярлика.
“Ще згадували про цю абревіатуру ВПО. У наших фокус-групах часто звучало визначення саме “вимушено переміщені особи”. На думку людей це більше відображає реальність”, — додає журналістка “Вікна відновлення”.
Цю думку підтвердила й Алла Петренко-Лисак. За її словами, особливо гостро це питання звучало серед молоді.
“Вони говорили: ми просто молоді люди, які мають такий досвід. Для нас важливий саме досвід, а не статус”, — говорить авторка аналітичного звіту.
Під час дослідження команда зафіксувала десятки коротких фраз, які звучали у різних групах:
Саме ці слова, а не сухі цифри, на думку дослідників, найточніше описують, як за останні роки змінилися запити переселенців. Якщо у перші місяці після евакуації найважливішими були продукти, одяг чи тимчасовий прихисток, то тепер дедалі частіше звучить інше.
Потрібні стабільність, зрозумілі правила, можливість працювати, будувати плани й впливати на рішення, які стосуються власного життя. Інакше кажучи, люди хочуть перестати бути лише отримувачами допомоги. Вони хочуть стати повноцінними учасниками відновлення.
Окремо дослідження стосувався того, як різні сторони бачать роль переселенців. Під час фокус-груп учасники нерідко закидали медіа, що ті показують ВПО або через драматичні історії втрати, або через повідомлення про нові виплати й гуманітарну допомогу. Через це складається враження, ніби переселенці — це виключно люди, які постійно щось отримують.
Водночас журналісти, які брали участь у дослідженні, пояснювали іншу сторону проблеми — питання виплат і допомоги цікавлять аудиторію і це підтверджує статистика переглядів таких новин. Так само через окремі щемливі історії журналісти розповідають про досвід людей, а не ставлять собі за мету “хайпувати”.
Схожі претензії прозвучали й до органів влади. Учасники дослідження говорили про недостатню комунікацію, шаблонний підхід до різних людей і відсутність індивідуальних рішень.
Натомість головний запит сьогодні звучить набагато простіше — щоб людину перестали сприймати лише через її статус. Не лише почути, а й дати вплив.
Протягом усієї панельної дискусії звучала одна думка, але різними словами — переселенці давно готові брати участь у відновленні громад. Проблема в іншому — вони далеко не завжди можуть реально впливати на рішення.
Саме про це говорили й автори дослідження. Під час фокус-груп багато учасників згадували Ради ВПО. Формально їх запрошують до обговорень, вислуховують пропозиції, однак люди нерідко не бачать результату. Через це виникає відчуття, що участь існує лише на папері.
Представник Офісу Омбудсмана Владислав Закаблука зазначив, що рекомендації дослідження багато в чому збігаються з тими, які його інституція вже тривалий час пропонує державі. Йдеться насамперед про залучення внутрішньо переміщених осіб до розробки та реалізації місцевих програм підтримки, а також про нові законодавчі зміни.
За його словами, ухвалений цього року закон змінює сам підхід до обліку ВПО. Якщо раніше майже все будувалося навколо довідки переселенця, то надалі інформацію про переміщення планують підтверджувати через державні електронні системи. Окрім цього, держава вже затвердила Стратегію щодо внутрішньо переміщених осіб до 2030 року. Втім, як зауважив Закаблука, найважливіше — щоб нові документи не залишалися лише документами.
“Людину братимуть на облік, а через цифрову систему отримуватимуть інформацію про переміщення. Все це має мати свій ефект, на що ми сподіваємося. Знову ж таки, ми прагнемо, щоб документи були про життя і щоб вони покращили його”, — каже начальник відділу прав ВПО при офісі Омбудсмана.
Начальниця Шульгинської сільської військової адміністрації Луганської області Наталя Петренко виступала одразу у двох ролях — представниці місцевої влади та людини, яка сама стала переселенкою. Вона запропонувала учасникам подумати над питанням, на яке, за її словами, поки що немає однозначної відповіді.
“Чого сьогодні хочуть самі переселенці? Інтегруватися? Повернутися? Залишитися? Чи, можливо, просто знову відчути, що вони комусь належать? Бо багато хто має запит саме на те, щоб відчути себе приналежним до спільноти. До спільноти Донеччини та Луганщини, спільноти переселенців, спільноти тих, хто вижив”, — каже начальниця СВА.
Не менш важливим, на її думку, є й інше питання — навіщо держава допомагає внутрішньо переміщеним особам. Якщо відповідь лише у виплатах або соціальній підтримці, цього вже недостатньо. Якщо ж ідеться про збереження людей, які залишаються носіями своїх громад навіть після окупації, тоді й політика має будуватися інакше.
Наталя Петренко нагадала, що у 2022 році місцева влада фактично не мала жодних інструкцій, як діяти в умовах окупації.
“2014 рік нічому не навчив, в нас не було на руках готових інструкцій, що робити. Ми прокинулися всі в однакових умовах”, — згадує вона.
На думку Петренко, і зараз досі немає чіткого розуміння, якою має бути роль військових адміністрацій окупованих громад, а зміна державних структур, відповідальних за політику щодо ВПО, лише посилює відчуття нестабільності.
Попри критику, під час дискусії звучали й конкретні приклади рішень. Заступниця директора Департаменту соціальної та ветеранської політики Рівненської міської ради Тетяна Горбатюк розповіла, що в їхній області інтеграцію переселенців давно перестали розглядати як питання гуманітарної допомоги. Там говорять уже про розвиток громади.
“Люди приїхали не тільки зі своїми проблемами і болем, вони приїхали зі своїми знаннями, професіями, своїм досвідом, бажанням працювати і будувати майбутнє. Тому саме таких людей ми маємо підтримати, інтегрувати, допомогти. Звісно, багато що залежить від спроможностей конкретної громади”, — пояснює Горбатюк.
Разом із Радою ВПО в області розробили місцеву програму підтримки, одним із елементів якої стало повернення частини сплаченого податку на доходи фізичних осіб тим переселенцям, які працюють у регіоні. За словами Горбатюк, одна з родин саме завдяки цій програмі змогла накопичити перший внесок на іпотеку.
“Цим людям повертається 64% сплаченого податку. Ми знаємо, що застосування такої програми є ефективним. Наприклад, до нас прийшла подружня пара і розказала, що оцю суму вони в кінці року зібрали і їм вистачило на перший внесок по іпотечному кредиту. Тому виключно у співпраці з самими ВПО ми можемо зрозуміти, що справді потрібно і що працює”, — ділиться посадовиця.
Цей приклад став ілюстрацією того, про що говорили учасники протягом усього дня. Підтримка не завжди означає нову допомогу. Іноді вона означає створення умов, за яких людина сама може будувати своє життя.
Водночас майже всі учасники погоджувалися, що найбільшою проблемою залишається житло. Саме від можливості винаймати або придбати помешкання часто залежить і працевлаштування, і рішення залишатися у громаді.
На думку адвокаційника благодійного фонду “Схід SOS” Ярослава Таранеця, суттєво гальмує вирішення житлового питання відсутність системності державної політики говорив.
“Схід SOS” з 2014 року працює з людьми, які постраждали від війни, а після початку повномасштабного вторгнення евакуювала понад 100 тисяч цивільних. За цей час фонд також надав понад 80 тисяч правничих послуг. Таранець звернув увагу, що за останні роки відповідальність за політику щодо ВПО кілька разів переходила між різними державними органами.
“Сьогодні наш найбільший виклик — це сталість, системність цієї політики. І про це варто говорити. Тому що за останні два роки зміни у міністерствах щодо ВПО відбуваються втретє і повноважень переходять до четвертої вже інституції”, — пояснює адвокаційник.
Після завершення панельної дискусії частина учасників розʼїхалася. Ті, хто залишився, перейшли до роботи в групах. Ця частина зустрічі не передбачала презентацій чи виступів. Лише великі аркуші паперу, кольорові стікери, маркери й кілька практичних завдань.
Спочатку соціологиня Алла Петренко-Лисак попросила кожного написати три речі, які роблять людину “своєю” у громаді. Коли всі відповіді опинилися на дошці, швидко стало помітно, що більшість думає приблизно однаково.
Найчастіше люди писали про “роботу”, “житло”, “видимість, “звʼязки”, “залученість”, “безпеку”. Натомість слова “прописка” чи “факт народження” зустрічалися лише зрідка.
Потім учасники працювали зі стереотипами про переселенців. Наприклад, треба було відповісти на питання: чому виникає думка, що “всі ВПО не хочуть працювати”? Чому вважають, що “кожен переселенець неодмінно планує повернутися додому”?
Обговорення швидко звелося до спільного висновку. Більшість таких узагальнень народжується з окремих історій, які потім помилково переносять на сотні тисяч людей. А гуманітарна допомога не означає небажання працювати так само, як труднощі адаптації не означають, що людина не хоче інтегруватися.
Останньою вправою стало моделювання життя переселенця у новій громаді. Кожна група отримала вигаданого героя — пенсіонера, маму з дитиною, молодого волонтера чи жінку, яка евакуювалася разом із кішкою.
Учасники малювали їхній шлях у перший день, перший тиждень, перший місяць і перші пів року. ЦНАП майже в усіх історіях ставав першою точкою опори. Далі маршрути вже могли відрізнятися. Хтось знаходив себе через бібліотеку, хтось — через волонтерство, хтось — через школу чи ветеринарну клініку.
І саме ця вправа, мабуть, найкраще підтвердила головний висновок усього дослідження. Універсального сценарію інтеграції не існує. Є лише конкретні люди зі своїм досвідом, страхами, професіями, втратами й мріями.
Дослідження “Карта проблем і рішень: досвід ВПО та інституційні перспективи відновлення” провели ГО “Східний Варіант” та ГО “Вікно Відновлення” в межах проєкту “Відбудова Сходу: діалог заради майбутнього”.
Нагадаємо, що президент України Володимир Зеленський підписав новий закон про забезпечення прав і свобод ВПО. Документ запроваджує механізми державної підтримки, гарантії житлових прав, електронний кабінет та комплексний підхід до адаптації й інтеграції переселенців.