Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Що держава вважає важливим для переселенців? А що поза увагою? Нова стратегія державної політики щодо ВПО до 2030 року відповідає на ці питання, адже документ дає можливість ухвалювати далі рішення цього напрямку системно. Журналісти Вільного Радіо розбиралися, що передбачає стратегія і які зауваження до неї має громадськість.
Донеччанка Степанида — двічі переселенка. У 2016 родина залишила окупований Донецьк та переїхала до Краматорська, а вже через шість років довелося покинути налагоджений побут і вирушити на захід України. Під час виїзду часто чули відмови через велику родину і тварин. У підсумку жінка разом з дітьми сіла на евакуаційний потяг до Ужгорода. Їхали в нікуди, але пощастило знайти прихисток у центрі “Я допоможу”, де родині допомогла волонтерка.
Теоретично ще на першому етапі в цей процес могла б включитися держава, у якої на цей випадок є готовий алгоритм дій. Проте у 2022 році ніхто не був готовий до масштабів евакуацій. А перший документ, у якому держава намагалася систематизувати свої дії й політику щодо переселенців, зʼявиться лише навесні 2023 року. І це була перша спроба посадовців планувати свої дії на кілька років.
За вікном вже 2026, рік і 13 березня уряд виніс на публічне обговорення проєкт вже нової Стратегії державної політики щодо внутрішнього переміщення. Тепер хочуть закласти основу на наступні 4 роки. Пропозиції до документа приймали до 27 березня — цей етап уже завершили, і тепер мають підготувати фінальну версію.
В попередньому документі прописали 5 основних цілей: У новому документі пропонують визначити 4 стратегічні цілі:Нову стратегію почали робити, бо попередня фактично віджила своє ще торік. Нагадаємо, що у квітні 2023 року в Україні презентували стратегію щодо внутрішніх переселенців на 2 роки.
Нова стратегія намагається тримати фокус на людині, а не статусі, визнає внутрішнє переміщення як довгострокове явище, робить акцент на інтеграції та цифровізації процесів. Однак журналісти Вільного Радіо ознайомилися з документом і помітили, що багато планів, які в ньому прописані, не мають механізмів втілення. Наприклад, розмитим залишається питання фінансування. Згадуються кошти бюджетів і донорів, але без чітких сум і програм підтримки.
Проєкт стратегії до 2030 року готували в робочих групах, до яких залучали посадовців і представників громадських організацій. Одна з головних ідей, яку вони заклали, — це умовний “шлях ВПО”. Тобто держава хоче бачити весь процес від моменту евакуації до інтеграції в новій громаді або повернення додому.
Такий детально розписаний шлях міг би допомогти фермерці Юлії з-під Словʼянська, яка вже планує евакуацію. Окрім власного переїзду жінці треба подбати про вивезення двох десятків корів і телят. Це означає пошук приміщення не менш як на 500 квадратних метрів, пасовища, окремого цеху для переробки молока, можливості заготовляти або купувати сіно, ринку збуту і, зрештою, житла для родини. Усе це — великі вкладення.
Вочевидь, влада не завжди справляється зі збільшенням запиту на термінову евакуацію, коли ситуація в громадах перестає бути безпечною. Наприклад, у серпні 2025 року ми писали про кризу у транзитному центрі в Павлограді, яка призвела до створення нових пунктів для евакуйованих.
Уряд говорить, що хоче навести лад у цій сфері — замість окремих рішень зробити єдину систему підтримки, яка базуватиметься на реальних потребах людей, і краще координувати різні служби.
Але тут не все так просто. У деяких речах стратегія не узгоджується з тим, що вже прописано в законах чи політиці щодо ВПО.
Наприклад, у документі пропонують запровадити чіткі правила для евакуації — коли її оголошують і як вона має проходити. Ідея в тому, щоб зробити цей процес більш зрозумілим і передбачуваним. Але чинний закон про обов’язкову евакуацію дозволяє діяти жорсткіше — аж до примусових рішень. Його ухвалили як швидку реакцію, коли системного підходу ще не було.
Схожа історія і з житлом. У стратегії роблять акцент на довгострокових рішеннях — соціальному житлі, оренді, кредитах. Тобто на тому, щоб люди могли налагодити більш-менш стабільне життя замість того, щоб роками залишатися в тимчасових місцях. Але водночас раніше обговорювали ідеї, які, навпаки, “консервують” тимчасове проживання — наприклад, заборону виселення з таких місць для окремих категорій.
Крім того, стратегія частково підлаштовується під нову житлову політику. Зокрема, враховує зміни в законодавстві, які ухвалили в січні цього року. Але ця система ще тільки формується, і багато речей там досі не до кінця зрозумілі. Також у новій стратегії спираються на законопроєкт №12301, нову редакцію якого ще не ухвалили.
Тим часом у переселенців виникають реальні проблеми, які б варто було враховувати у стратегічних документах. Це підтверджує приклад бахмутянки, якій довелося через суд підтверджувати право на зруйноване житло. Річ у тім, що вона придбала житло до 2013 року — раніше, ніж створили Єдиний державний реєстр речових прав. Через це підтвердити право власності необхідно було через архіви Бахмутського БТІ, а доступу до них немає через окупацію. Розв’язувати питання жінці довелося в судовому порядку.
Отже, з одного боку, держава намагається вибудувати більш цілісну політику щодо ВПО. З іншого — не всі її елементи поки що добре узгоджуються між собою. Через це нова стратегія отримала критику з боку громадських організацій.
Наприклад, у коаліції “На лінії зіткнення” кажуть, що під час роботи над стратегією відбувся зсув у підході держави до теми внутрішнього переміщення. Якщо раніше політика держави враховувала тимчасово окуповані території, то зараз вона фактично зведена до соціальної сфери — допомоги, адаптації та інтеграції.
За словами виконавчого директора коаліції Андрія Грудкіна, який брав участь у робочих групах, у фінальний текст не увійшли багато речей, що звучали на етапі обговорень. Співрозмовник наголошує, що для нього ця стратегія не просто документ, адже він сам є переселенцем із Торецька. І прогалини в підходах держави до людей, які були вимушені залишити свої домівки, він іноді сприймає як власну поразку.
“Коли політика щодо ВПО відривається від політики щодо окупованих територій, вона втрачає важливий зміст. Бо переміщення — це наслідок окупації, руйнування міст і витіснення людей. І це треба враховувати”, — пояснює він у коментарі Вільному Радіо.
Також Грудкін нарікає, що тему внутрішніх переселенців ніби “перекидають” між різними відомствами. Особливо це стало помітним після фактичної ліквідації Мінреінтеграції. Тоді його функції передали передусім двом ключовим міністерствам — Міністерству розвитку громад і територій та Міністерству соціальної політики. І цю стратегію спочатку розробляли спільно з Мінрозвитку, а згодом основним виконавцем зробили все ж Мінсоц. Можливо тому, припускає Андрій Грудкін, документ має акцент на соцпідтримці. Водночас, за його словами, стратегія майже не бачить інституцій, які вже кілька років щільно працюють із переселенцями. Йдеться про переміщені військові адміністрації, гуманітарні хаби, релоковані ЦНАПи.
“Це не просто гуманітарка. Це величезна система послуг — для дітей, ветеранів, людей з інвалідністю, родин загиблих. Є навіть програми підтримки релокованого бізнесу. І це все існує роками, але в документі цього фактично немає”, — каже Грудкін.
Ці інституції, підкреслює співрозмовник, не визначені у стратегії як виконавці політики. Хоча саме вони працюють із великою частиною ВПО на практиці.
Цю тезу в розмові з Вільним Радіо озвучує й голова ради ВПО при Бахмутській громаді Марина Іванушкіна. Вона звертає увагу на те, що за роки війни вже з’явилося чимало практичних рішень, які працюють: це і гуманітарні хаби, і центри підтримки, і релоковані установи. Часто саме вони забезпечують базові послуги — від психологічної допомоги до адміністративних сервісів.
На її думку, стратегія намагається описати систему “з нуля”, але недостатньо враховує вже наявний досвід — і те, що можна було б масштабувати. Вона також підкреслює, що більшість таких ініціатив тримається на ресурсах самих релокованих громад — і насамперед на людях, які там працюють.
“Я з власного досвіду знаю (до липня 2025 року Марина Іванушкіна працювала на посаді керуючої справами виконкому Бахмутської міськради, — ред.), що робота цих хабів часто лягає на плечі посадовців саме релокованих громад. Так, звісно, приймаюча громада теж допомагає. Але обсяг роботи не можна порівнювати”, — говорить Марина Іванушкіна.
Ще один важливий аспект, недостатньо висвітлений у новій стратегії — економічна спроможність громад, які приймають ВПО. У документі, каже Марина Іванушкіна, ця тема не проходить наскрізно, хоча саме від неї багато в чому залежить реальна інтеграція людей.
“Ситуація у різних приймаючих громадах дуже відрізняється, а від цього ж залежить і працевлаштування, і та ж економічна інтеграція”, — ділиться голова Ради ВПО при Бахмутській громаді.
При цьому Марина Іванушкіна як переселенка наголошує, що соціальна допомога не може бути єдиною відповіддю на всі виклики — без економічної складової система підтримки залишається неповною.
Ще одна принципова річ — питання ідентичності. Виконавчий директор коаліції “На лінії зіткнення” Андрій Грудкін погоджується, що в новій стратегії переважає саме соціальний підхід — допомога, евакуація, базова підтримка. Водночас про збереження ідентичності переселенців у документі майже не говорять.
За словами Грудкіна, після 2022 року у багатьох переселенців посилилося відчуття належності до громад, які їм довелося покинути.
“Це не хтось організував. Це природний процес. Люди починають збирати символіку, підтримувати свої громади, відтворювати пам’ять про них. І це масове явище”, — говорить він.
Тож у коаліції вважають, що ця тема не може залишатися поза державною політикою. Бо йдеться не лише про культурні потреби, а й про ширший контекст — майбутню деокупацію.
“Хто сьогодні є представниками цих територій? Це люди, які виїхали. А не ті, кого туди завозить Росія. І якщо держава не підтримує збереження цієї ідентичності, то вона фактично не працює з цим виміром взагалі”, — каже Грудкін.
Одним із конкретних кроків держави в цьому напрямку, на його думку, могло б стати фінансування релокованих музеїв, які намагаються зберегти колекції чи відтворити їх через цифрові інструменти. Або підтримка мистецьких колективів і спортсменів, які продовжують представляти свої міста на національному та міжнародному рівнях.
Ключовими факторами інтеграції переселенців усе ще залишаються житло та працевлаштування, наголошує Марина Іванушкіна.
“Я навіть не можу визначити, що з цього першочергове. Воно ніби йде у звʼязці. Бо, якщо немає роботи, то немає чим платити за тут ж оренду і загалом утримувати себе і родину. Але без житла люди не осідають і не починають шукати постійну роботу”, — ділиться співрозмовниця.
Вона зазначає, що тему забезпечення житлом регулярно піднімають самі переселенці на рівні рад ВПО. Зокрема, людей турбує відсутність реальних результатів у програмах забезпечення чи компенсацій.
Андрій Грудкін розповідає, що коаліція “На лінії зіткнення”, яку він очолює, розробила пропозиції щодо нової стратегії. До процесу залучили десятки організацій зі сходу України, а також народних депутатів. Окремий блок пропозицій стосується компенсації за зруйноване житло. У ньому йдеться, що механізми мають однаково поширюватися і на підконтрольні, і на тимчасово окуповані території.
“Ми ніколи не займалися і не будемо займатися популізмом. Чудово розуміємо обмеженість можливостей, особливо фінансових. Мова не про те, щоб всім завтра все виплатити. А про те, щоб не було дискримінації на рівні закону. Щоб держава визнала: це право є у всіх, а далі вже можна говорити про механізми, черговість і ресурси”, — пояснює він.
За словами Грудкіна, коаліція вже направила пропозиції до уряду. Чи будуть ці правки враховані — стане зрозуміло після оприлюднення фінальної версії документа.
Раніше ми розповідали, як держава може покращити політику щодо ВПО в 2026 році. Правозахисники робили акцент на системній підтримці та вирішенні житлового питання.