Ярослав Кільдішов ㅡ до війни успішний бізнесмен, нині ㅡ очільник столичного хабу “Я – Маріуполь”. У розмові Вільному радіо він розповів, що змусило його повернутися в місто, де вже хазяйнували російські війська та як, ризикуючи життям, допомагав ЗСУ.
Далі – розповідь від першої особи.
Мені 32 щасливих роки ㅡ стільки повних літ мені було на початок повномасштабного вторгнення. А далі, я для себе ділю своє життя на “до” та “після”.
До 24 лютого я займався підприємницькою діяльністю, розвивав кілька напрямків бізнесу. Ох, у мене були грандіозні плани і на сам Маріуполь, в тому ж числі. Після активних обстрілів міста, ясна річ, ці плани перестали бути актуальними.
Мені пощастило, що з моїх рідних ніхто не загинув в Маріуполі. Але я знаю багато людей, з якими ми тісно співпрацювали, спілкувалися, а їх більше немає серед живих. Ми ніколи не хотіли, щоб нас хтось звільняв і визволяв.
Ми розуміли, що буде війна, але до останнього в це не вірили
Перед 24 лютого багато розмов було про можливість наступальних дій з боку Росії, але ніхто не думав, що Путін дійсно на це наважиться. Від кого нас звільняти? Ми, маріупольці, переважно російськомовні, але усі чітко усвідомлюємо, що наша Батьківщина ㅡ це Україна.
Того дня я прокинувся від того, що тато говорив телефоном з сестрою. Вона живе у Києві. Сказала, що в них вже лунають вибухи. Тоді я зрозумів, що це лише справа кількох годин, Маріуполь теж почнуть бомбити.
Я забрав батьків, дружину із п’ятирічною донькою і вивіз у безпечне місце. Залишилася лише бабуся, яка не хотіла їхати. Через день я повернувся назад в Маріуполь.
Для чого повернувся? Боліла душа, коли бачив, як руйнують збудоване, в тому числі, мною.
Продовольство для ЗСУ
Доки у місті було світло і зв’язок ㅡ ми активно контактували із ЗСУ, допомагали харчами. Доволі швидко у місті виник дефіцит певних товарів. Це було дуже потрібно військовим. Їм важко психологічно, а тут місцеве населення включається в боротьбу і допомогає воювати із загарбниками.
Робили коктейлі Молотова. На початку, коли російські війська заходили в місто, то закидати їх було ефективно. Звісно, потім, коли місто почали громити з усіх видів зброї, коктейлі не допомагали.
Мій дім на околиці міста, в районі Мангуша. В мене не було можливості туди дістатися, тому я ночував в офісі, в підвальному приміщенні. Квартиру відкрили мародери, багато чого повиносили. Мабуть, зараз там уже нічого немає.
Я розумів: не виїду ㅡ опинюся “на підвалі”
Я ніколи не приховував свою проукраїнску позицію. Звичайно, я оцінював ризики перебування в місті. Розумів, якщо не виїду вчасно ㅡ мене вб’ють чи кинуть “на підвал”.
Найстрашніше ㅡ це інформаційний вакуум, бо російська пропаганда розповідала жителям, що і Київ здався, і Одеса пала. Аби розуміти, що відбувається в Україні, я в машині спіймав радіостанцію в AM-діапазоні. Виганяв автівку двічі на день в центр двору і “врубав” звук на повну, щоб люди могли чути українські новини. Ох, це дуже піднімало наш дух!
Я пробув у місті до 16 березня. Виїжджали під обстріл “Градів”. Ми викинули частину своїх речей, щоб узяти до себе ще людей, які не мали чим вибратися. Їхали два дні, довго стояли у величезній черзі на блокпосту в Мангуші.
На вже окупованих територіях українці зустрічали нас, розселяли і годували за свій рахунок, щоб ми не ночували в полі. Я їм за це вдячний. Ця війна нас об‘єднала. Ми показали окупантам, що нас не зламати.
Допомога тисячам маріупольців
Тепер я очолюю Київський центр допомоги “Я ㅡ Маріуполь”, допомагаємо тисячам таких же, як і я сам, переселенцям. Спостерігати за тим, як люди в центрі зустрічають своїх сусідів, колишніх колег чи однокласників ㅡ неймовірно. Це теплі відчуття і емоції. Це дає надію, що ми скоро переможемо і повернемося в Маріуполь, щоб відбудувати його наново.
Нагадаємо, Маріуполь є одним із найбільш зруйнованих міст Донеччини, його відбудова коштуватиме понад 14 млрд доларів та займе 7-10 років. В місті гуманітарна катастрофа, люди вже п’ятий місяць виживають без благ цивілізації.
Читайте також: