Бахмутянин Дмитро Денисенко розписує писанки понад 20 років. Це саме продовжує робити й зараз на Донеччині, яка завмерла перед великою битвою за Донбас. Писанкарка з Луганщини Тетяна Коновал з 2015-го живе та працює у столиці. Вони розповіли, як допомагають державі протистояти “руському миру”, розписуючи писанки, традиційні українські великодні обереги.
Писанкар з Бахмута Дмитро Денисенко вивіз родину у безпечніший регіон, але повернувся до Бахмута наглядати за старенькою матір’ю. І ось чим він займається напередодні Великодня-2022 — далі його пряма мова.
— Цими днями розписували писанки у Бахмутській школі мистецтв. Наживо з дітьми, які залишилися в місті, та їхніми батьками розписували писанки.
Всі вони вперше взяли писачки та вперше розписали писанку — від малечі, яка сиділа на руках з мамами, і до старших дітей.
Ми взяли символи, які несуть оберегову функцію та тепло (саме для того й призначена писанка): символи землі, сонця, рослинні елементи.
Останнім часом я переписував відеоролики про традиції писанкарства для департаменту освіти Донецької облдержадміністрації.
Я не планую евакуюватись, поки тут на місці. Я вирішив, що поки нікуди не виїжджаю, працюю повним ходом. Тут у мене багато зав’язано — зараз їхати немає можливості. Я разом тут з мамою, яка не хоче виїжджати, це нереальний сценарій, так складається. Діти, дружина виїхали в центральну частину України. Мені доводиться все зважувати.
Для мене є певна небезпека, але я не можу нічого з цим зробити. (Влітку 2014-го у тимчасово окупованому Бахмуті, тоді Артемівську, терористи “ДНР” просто на вулиці зупинили україномовного писанкаря, який часто носить вишиванку, погрожували йому розправою та ледь не забрали “на підвал”, — ред.)
Я зараз роблю свою справу, і на мені є певна відповідальність. Маю надію, що ми переможемо, і наша справа буде правою, і ми будемо продовжувати далі.
Про збільшення небезпеки я навіть не хочу говорити, я цього не припускаю. Буду все робити, аби ближні були у безпеці.
Поставало питання, що робити з колекцією музею писанок у Бахмуті. Має бути врятоване все, що несе культурний, історичний зріз про нашу територіальну особливість.
Але, я так розумію, про це зараз у місті не йдеться — ця тема навіть не піднімається. Гадаю, що місцева влада перед собою таких задач не ставить. Воно лежить в площині знищення: якщо сюди зайдуть росіяни, то, звісно, знищать це в першу чергу.
Мабуть, зараз у держави немає таких можливостей, щоб займатися евакуацією якихось речей. Евакуація людей — це першочергово. І матеріальне нічого не варте у порівнянні з життям.
В українців за кордоном зараз дуже відповідальна місія — перебуваючи за кордоном, ви можете розповідати, як ви розписували писанки. Ви маєте можливість донести українську культуру там, де ви зараз перебуваєте.
Користуючись моментом, розповідайте, показуйте! Беріть посилання на майстер-класи писанкарів у YouTube. Залишайтеся посланцями рідної землі, хто є такі українці і яку роль вони зараз відіграють у світовій тенденції зміни світу.
З надією на майбутнє!
— Я виїжджала на місяць у Львів з 19-річною дочкою, там її залишила, а сама повернулася. У Львові мене прихистила писанкарка, вона розуміла мене й надала умови для роботи. Але все одно це було незручно.
У Києві я орендую квартиру багато років, і там і тут орендувати я не можу. Зараз я веду прямі ефіри з розпису писанки. Все, що треба було зберегти — писанки та книги з писанкарства — я перенесла у ванну кімнату. Хоча й розуміла, що це не дуже б й допомогло, але воно там вціліло.
З людьми у Довжанську я останнім часом зв’язків не підтримувала, бо піклувалась про себе та дитину. До того ж там немає зв’язку, тому останніх новин звідти я не знаю.
У мене там мама, я давно з нею спілкувалася. (У Довжанську Луганської області у Тетяни залишилася писанкарська студія, в якій її учні продовжували й за окупації “ЛНР” розписувати писанки, — ред.) Мій чоловік повернувся з Росії на окуповану Луганщину, він так само не за Україну. Я його заблокувала і не спілкуюся з ним.
Для писанок я купую яйця в магазинах. Коли я повернулась, то трохи не упізнала Київ: багато мереж магазинів закриті. Десь щось працює, але туди треба не тільки доїхати, а ще й здогадатися, який з них працює.
Магазини далеченько, думаю про стареньких, які не можуть ходити через підземні переходи. Зранку яйця завезли, а я прийшла ближче до 13-ї години — їх вже немає.
У Фейсбуці дехто пише: “Таке відчуття, що досі 24 лютого”. У мене таке відчуття, що досі 2014-й рік. Я була у постійному очікуванні цього наступу. Я розуміла, що “вагітною Росія не залишиться” — все одно якась розв’язка має бути. І цю патріотичну тематику у писанкарстві я продовжувала розвивати.
За ці 8 років… у мене тільки одне питання: чому він так довго чекав? (Путін — з відкритою війною проти України, — ред.) Чому ця пауза, що саме? Мені все зрозуміло, окрім цього питання, я ніяк не зрозумію. Адже ми трохи оговталися, укріпилися, підготувалися, який величезний опір.
Якщо Путін хотів позбутися України, в нього було б більше шансів на перемогу. Він нам дав шанс, і ми тримаємо оборону. Я взагалі не розумію, що це за людина, і взагалі — чи це людина? Він не сповна розуму, це точно. Не можна дати цьому чудовиську виграти цю війну.
Перемога однозначно за нами — у нас просто немає іншого виходу: або ми, або вони. Ми не можемо допустити, щоб України не було. Ми не можемо поступитися перед таким злом планетарного масштабу. Його треба просто перемогти.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
