45-річну Віту Ганнич з Володимирівки, що поблизу Волновахи, понад пів року тримають в полоні російські військові. Цивільну жінку за невідомих причин окупанти забрали прямо з дому. Віта Ганнич має інвалідність — в неї кіста головного мозку та епілепсія. Весь цей час полонена перебуває в Оленівці, без ліків та нормальних умов. Ось що про неї відомо.
Історію Віти Ганнич розповіла її донька, Аліна Капацина. Далі її пряма мова.
— Я поїхала з Володимирівки на початку березня. А от мама та її батьки залишилися вдома, в окупації. Вони не думали, що все так затягнеться і все буде настільки серйозно, вірили, що скоро війна закінчиться. 9 квітня мені телефонувала мама, питала як справи. Я була зайнята переїздом, тож відповіла що немає часу говорити. Виявилося, що це була остання наша розмова перед полоном.
9 квітня до нас додому прийшли невідомі люди. Бабуся їм відчинила двері, вони спитали чи тут живе Віта Ганнич. Вони нічого не пояснили, не представилися, лише сказали взяти із собою телефон та забрали маму. Ми не розуміли, чому саме за нею прийшли. Їй 45 років, в неї тяжка хвороба та інвалідність. Вона не працювала, сиділа вдома та ніколи не мала жодного стосунку до військових. Ми знали, що існує фільтрація, інших людей також забирали та швидко відпускали. Думали, що маму теж скоро відпустять.
Спочатку ми нічого не знали про маму. Бабуся ходила до так званих “комендантів ДНР”, там говорили що Віту Ганнич ніхто не затримував. Потім визнали, що забрали її нібито за те, що вона “виступала за Україну”. Так, вона любила, і думаю любить Україну, але ніде не виступала, ні на які мітинги не ходила.
Моя бабуся писала численні заяви “владі” т.з. “ДНР”. Зверталася в окупаційну прокуратуру, до “уповноваженого з прав людини”. Ми їм надали всі медичні висновки про хворобу мами — все це залишили без розгляду. Потім почали говорити, що вона була наводчицею і навіть снайперкою. Як людина з такими захворюваннями могла бути снайперкою?
У неї вже 25 років киста головного мозку та епілепсія, їй потрібно вживати ліки щодня. Навіть коли вона проходить терапію, в неї трапляються напади. Після них вона втрачає пам’ять, в неї судоми, задишка. А зараз вона без ліків. Пізніше ми дізналися, що мама в Оленівці. Бабуся їздила туди, її не пустили в колонію та не дозволили навіть передати медикаменти. Мама жодного разу не телефонувала.
Кожен раз, коли відбувається обмін полоненими, я пишу цим людям та питаю чи бачили вони Віту Ганнич. Зараз багато спілкуюсь з Анною Ворошевою, вона була у сусідній камері з моєю мамою. Анна чула як кричала моя мама під час нападів. Коли мама проходить терапію, вони можуть траплятися кілька разів на місяць, а у полоні це бувало 7 разів на день.
В одній камері з мамою перебувають полонені медики з Маріуполя. Вони допомагають як можуть, просять вивести її хоча б на свіже повітря. Але ж ліків немає. Знаю, що напади мами вже набридли конвоїрам.
Моя мама дуже любить квіти. У нас все подвір’я в них, пам’ятаю як вона виходила на вулицю їх садити та слухала українські пісні. Вдома також багато рослин, вони дістають до стелі. Навіть фото всі з букетами. Вона, як і я, любить фотографуватися.
А ще мама дуже добра людина, до неї завжди зверталися по допомогу, було багато друзів. Зараз із багатьма із них ми не спілкуємось. Я так само перестала спілкуватись із однокласниками деякими, які підтримують Росію.
Ми дізналися, що маму забрали по заяві сусідів. Всі свої 25 років я жила поруч з цими людьми. Тепер вони дивляться в очі моїй бабусі, і кажуть що так і треба моїй мамі. Мовляв, не потрібно було підтримувати Україну, начебто тепер тут Росія назавжди.
Мені складно без мами, у чужому місті без друзів та на новій роботі. Мене всі питають: як ти тримаєшся? А я просто знаю, що зараз у жахливих умовах там тримається моя мама. І їй набагато складніше, ніж мені. Я їм, п’ю, дихаю свіжим повітрям. А вона — ні.
Нещодавно я бачила свою маму в російських ЗМІ. Мамуля схудла, вона була у тих самих блакитних шльопках та шкарпетках, в яких її і забрали з дому. На відео мама була серед інших полонених, які начебто за власним бажанням йшли голосувати на референдум про приєднання до Росії. Моя мама завжди була за Україну, але вона йшла і посміхалась. Я думаю, мамуля посміхалась, бо знала, що це відео побачимо ми. Або просто хотіла показати, що її не зламаєш.
Моя мама має сталевий характер, вона дуже сильна. І я маю бути сильною. Впевнена, коли її звільнять — вона буде пишатися своєю донькою. Я роблю все, аби привернути увагу до мами: ходжу на мітинги, спілкуюсь зі ЗМІ, звертаюсь куди тільки можна, навіть Путіну писала. Я постійно контактую з українською стороною, мені відповідають, багато хто підтримує. На жаль, багато чого залежить від росіян. Бабуся куди тільки не зверталася з тієї сторони, на жаль, поки результату немає.
Зараз мої бабуся та дідусь залишаються вдома, бо є вірогідність, що маму повернуть саме туди. Коли її звільнять з полону — я заберу маму до себе. Я постійно думаю про маму. Нещодавно згадувала, як ми відзначали її День народження вже під час війни. Це було перед тим, як я поїхала, 8 березня. Ми готували вечерю на вогнищі.
Я купила квіти, які любить мамуля. Мрію подарувати їх їй, обійняти та сказати як її люблю.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
