Маріупольчанка втратила бабусю і будинок, пережила фільтрацію та збирає гроші на лікування мамі

Марія Вдовиченко до повномасштабного вторгнення мала закінчити 11 клас, була президентом школи, волонтерила при храмі Святителя Петра Могили, грала на бандурі, готувалася до вступу у виш. Але втратила це через війну. Зараз дівчина опікується молодшою сестрою та збирає гроші на лікування мами.  Марія розповіла історію своєї родини нашим журналістам. 

Далі — її пряма мова.

— Ми жили з батьками та 13-річною сестрою Неллі у Приморському районі Маріуполя. Мама — майстриня з народного мистецтва. Вона шила народний одяг та робила автентичні прикраси. Її роботи були в музеї храму Петра Могили. Мама з дитинства мені з сестрою прививала любов до культури та показувала її красу і витонченість.

Коли бої починалися в нашому районі, ми були в нашій квартирі на 3-му поверсі, а влучило тоді у 5-тий. Ці шалені вібрації ми відчули на собі. В той момент була думка, що ми всі помремо. Від хвилі наші вхідні двері перекосило, повилітало все скло, попадали люстри. Здавалося, що квартирою пронісся якийсь смерч.

Окупанти вбили бабусю та зруйнували наш будинок у Маріуполі

Нам пощастило, що ми в той момент були всі разом. Тато намагався нас всіх заспокоїти. Але тоді я нічого не відчувала, в мене була шалена паніка. Батько повів нас усіх у підвал. 

До підвалу ми заходили дуже важко. Сусіди просто не хотіли нас пускати, бо людей вже було багато. Була сильна сварка через те, що ми з собою принесли нашого кота. Люди кричали. Але ж як ми могли залишити члена нашої родини на вірну загибель?

Наша квартира згоріла в березні, у квітні не стало самого будинку.  Окупанти вбили мою бабусю, ми не встигли її забрати. Також загинуло багато знайомих, мого вчителя історії з минулої школи розстріляли. 

В місті були відсутні всі комунікації – не було води, газу, електропостачання та зв’язку. Ми жили в повному інформаційному вакуумі.

Дуже складно було з їжею. Запасів ми зробити не встигли. З перших днів повномасштабного вторгнення в Маріуполі була паніка: величезні черги, магазини розбивали, грабували. Під час обстрілів в підвалі відчувалося, як складається будинок. І здавалося, що те укриття стане нашою могилою.

Ми не хотіли виїжджати. Деокупацію планували зустріти в Маріуполі, бо щиро в неї вірили. Але нам довелося виїхати з міста 17 березня . В планах було пересидіти в Мелекіному (село на Азовському узбережжі, за 15 км від Маріуполя, — ред.), але “ДНР-рівці” змусили нас насильно, під загрозою обстрілу, перебувати в Новій Ялті до 2 квітня. А потім фільтрація, як єдиний спосіб виходу з цього полону.

На фільтрації мене роздягнули, а тата били

Пам’ятаю, як розбили перші фільтраційні табори. Тато сказав, що ми мусимо ризикнути і зробити все, аби виїхати на підконтрольну Україні територію.

Селищем ходили плітки, що під час фільтрації лише перевірять документи і відпустять. Самі ж окупанти взагалі не казали, що являє собою ця перевірка.

Ми стали у чергу до табору. Там у черзі простояли два дні. Сама процедура тривала дуже довго. Колону контролювали. Забороняли виходити з машин. Будь-які рухи сприймали, як провокацію, деяких людей били за це порушення. Тому природні потреби доводилося справляти прямо в автівці або біля неї.

Окупанти приганяли свої ЗМІ, щоб вони все це знімали. Людей змушували говорити заздалегідь написаним текстом. 

Настала наша черга. Спочатку перевірили кожен сантиметр в автівці. Потім підійшов представник т.з. “ДНР” і повідомив, що усі старші 14 років повинні йти на фільтрацію. Тато сказав, що мати не може ходити. Її чіпати не стали. Вона залишилася в машині разом з моєю сестрою, якій ще не було 14-ти.

На вулиці була мінусова температура. Ми дуже довго стояли під цією фільтраційною будкою. Поки окупанти відпочивали, їли, спілкувалися між собою, ми стояли на вулиці і мерзли.

До фільтраційної будки заходили по двоє. Ми з татом зайшли. В мене перевіряли документи, телефон. І під час допиту ставили дуже дивні питання. Питали про мою національність – я просто дала паспорт. Намагалася більше мовчати, бо так радив тато. Допит завершився і мені сказали: “Роздягайся для подальшої перевірки”. Все це супроводжувалося жартами та приниженнями. Це було дуже принизливо. 

Я почала збирати речі і довідку, що пройшла фільтрацію, вірила, що на цьому все скінчиться. Але один з них почав тягнути мене за капюшон, за волосся і витяг на вулицю. Майже до середини дороги, де була наша автівка, він тягнув мене, як кошеня. Шалено хотілось просто вирватися з його рук.

Тато залишався в цій будці. Мене питали, що з ним, а я навіть відповісти нічого не могла. За годину так само виштовхали мого тата. Сам він йти не міг – його волокли. Коли сів в автівку, було зрозуміло, що з ним щось не так.

Лише коли ми дісталися Бердянська, він розповів, як проходила його фільтрація. Допит був дуже жорстким: питали, де він навчався, чи служив, навіть, які книжки та ЗМІ читав. Він тримався і намагався тримати нейтральну позицію: не принижувати себе та свою країну, і при цьому не казати зайвого. 

Його штовхали, тицяли зброєю, погрожували, що будуть прострілювати кінцівки. Половину допиту він стояв роздягнутий – а на вулиці була мінусова температура. Коли під час перевірки побачили, що його телефон пустий (ми чистили телефони напередодні), кричали на нього ще більше. 

У мами хвороба загострилась у Маріуполі після обстрілів, вона не може ходити

Мама до війни мала поліневропатію, але завдяки надможливим зусиллям мого батька подолала її. І жила звичайне повноцінне життя. А коли влучило в п‘ятий поверх в будинок, мама злякавшись більше не змогла стати на ноги. Подальші жахи погіршували її стан. Коли ми ховалися в підвалі, в мами два рази зупинялося серце і тато самотужки реанімував її.

В Україні ми не встигли оформити мамі інвалідність, бо процедура займає багато часу. Зараз ми за кордоном, і тут складнощі полягають у зборі документації, це довго і дорого. 

В мами діагноз прогресуюча полінейропатія та розсіяний склероз. Вона не може ходити, їсти, нормально спати, відчуває постійний біль в ногах. Їй потрібна терапія, яка складається з кількох етапів. Вартість кожного — приблизно 4 тисячі євро. Ми звертались до благодійних організацій. Але через великі черги відмовляють, деякі програми разові, а терапія потрібна довготривала.

Я зараз працюю, але ще не пройшла інтеграцію, маю недостатній рівень мови, не встигла отримати вищу освіту, тому заробітня плата низька, на лікування її не вистачає.

Ми плануємо повертатися в Україну.  Я хочу повернутись і в Маріуполь. Бо це моє місто, яке безжалісно  вбили. Разом з ним ворог забрав життя друзів та знищив нашу домівку. Я повернусь, щоб віддати шану кожному загиблому та моєму минулому життю. Дуже сумую за рідним морем, досі бачу та відчуваю його вдалині.

Триматися мені допомагає усвідомлення того, що мені випав шанс вийти з пекла живою. На жаль, не кожному маріупольцю пощастило вижити. Я дуже ціную життя, я бачила як його втрачають, я знаю, що це. 

Я не можу втратити матір. Тож неможливо скласти руки. Також я намагаюся продовжувати грати на бандурі. Це заспокоює та нагадує про теплі моменти з минулого. Я боротимусь до кінця, до щасливого кінця.

Нагадаємо, росіяни пошкодили і розграбували маріупольський Храм Святителя Петра Могили, при якому існувала школи гри на бандурі, що відвідувала Марія. Українські книги з храмової бібліотеки окупанти спалили.

Читайте також: 

• Реабілітолог і спортсмен. Історія полоненого з “Азовсталі” Леоніда Кузнєцова, який боронив рідний Маріуполь
• “Я готова чекати скільки завгодно, але чи є у нього цей час?” — дружина полоненого маріупольця Дмитра Шурди
• Біль — в інстаграм. Що пережив хірург з Маріуполя, який тепер намагається боротись з ПТСР через історії (монолог)