“Мезозойська цариця”: сто років тому народилася видатна геологиня Донеччини Олександра Суярко (ФОТО, ВІДЕО)

Дитинство у зросійщеному регіоні, Голодомор, репресований батько, Друга світова війна та нацистська окупація, голодна юність серед промислових руїн. Таке довелося пройти Олександрі Суярко з Костянтинівки на шляху до повної самореалізації у геологічній науці. Жінка стала відомою геологинею, яка досліджувала надра Донбасу. Вона кілька десятиліть працювала у геологічному тресті у Бахмуті, очолювала там колектив гідрогеологів. Цими днями їй виповнилося б сто років.  

Олександра Суярко прийшла у геологію молодою дівчиною невдовзі після закінчення Другої світової війни. Тоді Донбас лежав у руїнах після боїв з нацистами та трирічної окупації.   

“Мама почала навчатись у Сталінському індустріальному (а пізніше політехнічному) інституті у 1946 році (Сталіне  —  стара назва міста Донецьк, — ред). Вступила туди, бо давали харчовий пайок та гуртожиток. Студенти відбудовували корпуси знищеного війною інституту: три дні навчались, три дні працювали як будівельники і один день відпочивали. Але наслідки для Донеччини тоді були не такими нищівними, як зараз. Німці захоплювали цю територію, а росіяни її знищують!”, — розповідає про юність жінки її син Василь Суярко.      

Після закінчення вишу у 1950-му Олександру направили працювати до Бахмута (тоді Артемівська) у трест “Артемгеологія” (в останні роки до відкритого вторгнення росіян це було ДРГП “Донецькгеологія”). 

У ті часи копалини Донбасу складали велику частку надрових ресурсів  Радянського Союзу. Тож Олександра Суярко шукала не лише вугілля та інші корисні копалини, а й воду — чи не найдорожчий для Донецької області ресурс.

“Мама була гідрогеологинею, відновлювала разом з колегами вугільні шахти Донбасу, затоплені під час війни, треба було з них відкачувати воду. А ще розвідувала поклади підземних вод. У цих копалинах мезозойського періоду зосереджені практично усі підземні води Донбасу, які використовуються для питного водопостачання. Вона розвідувала горизонти і комплекси підземних вод”, — каже Василь Суярко.

Колеги навіть прозвали Олександру Суярко “мезозойською царицею”. 

“Вона займалася розчленуванням на прошарки різних геологічних товщ, в тому числі з мезозойської ери. А також геологічною зйомкою, яка передує усім геологічним та пошуковим роботам — це створення геологічних карт. “Розумом і молотком” — це давнє латинське прислів’я щодо геологів: дивилися, молотком відбивали гірські породи та замальовували. У мене зберігся один з її блокнотів з чудовими малюнками польових розрізів, вона дуже гарно малювала”, — каже науковець. 

Праця Олександри Суярко закарбована у фахових геологічних виданнях про надра Донеччини та у наукових статтях. 

“Вона написала та захистила дисертацію. Це була велика подія: доктори наук з Києва їздили до неї в Артемівськ на консультацію. Є великий том “Гідрогеологія СРСР”, шостий том “Донбас”, і там принаймні третина статей за її участю. Це було величезне енциклопедичне видання”, — каже Василь Суярко. 

Олександра Суярко очолила гідрогеологічну партію “Артемгеології” попри клеймо “дочки ворога народу”

З роками вона очолила колектив колег-гідрогеологів. 

“Це була гідрогеологічна партія в одній з найбільших на той час геологічних організацій СРСР —  тресті “Артемгеологія”, — розповідає син геологині.     

Працювати Олександрі Суярко було непросто — через репресованого батька. 

“Мамина мама була вчителькою математики у Костянтинівці, а дідусь був інженером на величезному костянтинівському заводі “Автоскло”, він навіть їздив на стажування у Японію. Завод виготовляв перші зірки на московському Кремлі, гроб Леніна у Мавзолеї, потім ілюмінатори у підводних човнах. Діда заарештували у 1932 році у справі СВО (Справи відновлення України), але тоді їх випустили і поновили на посадах. А у 1937 році його заарештували вдруге”, — розповідає про сімейну трагедію Василь Суярко.

Загалом батьки Олександри Суярко були свідомими українцями. 

“І дід, і бабуся були з козаків Ніжинського полку, тобто ми знали свій родовід. Так у нашій родині зберіглося українство. Дід носив вишиванку, навіть у 1936 році, після першого арешту. Розмовляв у Костянтинівці українською мовою і грав на скрипці”, — розповідає Василь Суярко. 

Зі сталінських таборів тато Олександри Суярко не повернувся, тож дівчині довелося зростати з цим горем та тавром “донька ворога народу”.

Коли їй виповнилося 17 років, на Донеччину прийшли нацистські окупанти. Евакуюватись родині не вдалося.  

Про все пережите до та після Другої світової Олександра Суярко докладно розповіла в автобіографічній книзі “Моя Україна — і біль, і надія”. Її можна знайти безкоштовно за цим посиланням. Книга розповідає про життя жінки на Донеччині з 1920-х і до початку 2000-х. 

Про Олександру Суярко зняли фільм 

У повоєнні радянські роки професія геолога була режимною, зазначає Василь Суярко. 

“У “Артемгеології” був перший відділ КДБ (працівники КДБ у кожній режимній організації називали “першим відділом”, — ред.) У кімнаті працювали 10-15 людей, а на виході сидів КДБіст, усі знали, звідки він, нічого не можна було зайвого сказати. Німецькі топографічні карти, з якими вони працювали, були секретні.  Так само як і американські супутникові знімки. Ці карти були просто приводом посадити туди КДБістів”, — згадує син Олександри, також  науковець, який ще застав ці порядки у часи студентської практики. 

Але брак кадрів був таким, що на минуле родичів Олександри Суярко влада закривала очі. 

“Власне, маму тричі змушували бути головним гідрогеологом треста. Вона, звісно, ніколи не була членом комуністичної партії (і усе життя ми мали антикомуністичні погляди). Казали їй: “Ви ж панімаєтє, што ето закритиє распрєдєлітєлі? Ви будєтє получать продукти, одєжду для номєнклатури”. Вона відмовилася від цього”, — каже син науковиці.  

Про все це сама жінка розповіла в автобіографічному фільмі, який випустили у Харкові до її 90-ліття. Є в ньому і кадри з Костянтинівки та Бахмута. 

Більшу частину життя Олександра прожила у Бахмуті — у будинку по вулиці Свободи, 13. Нині його знищили росіяни, як і будівлю ДП “Донецькгеологія”. 

Роботу свою Олександра Суярко, за словами її сина, дуже любила та присвятила геології все своє життя.

“Вже в останні дні свого життя вона записками, які виглядали вже химерно, почерком, який важко було зрозуміти, передавала різні геологічні теорії. Писала про геологію до останнього свого подиху”,  —  каже син. 

Олександри Суярко не стало 13 березня 2018 року. Поховали її у Харкові на Слобожанському цвинтарі. 

Василь Суярко згадує свою маму з безмежною теплотою. Він не лише її син, а й колега — доктор геолого-мінералогічних наук, професор Харківського університету імені Каразіна.  

“Я дуже вдячний мамі за те, що вона виховала мене таким, яким я був усе життя. Вона вчила мене жити сильним, сміливим, не боятися труднощів та багато працювати”, — каже наостанок Василь Суярко. 

Напроти від будинку у Бахмуті, в якому довгі роки проживала Олександра Суярко, до Другої світової війни жив Борис Вальх  —  видатний зоолог, епідеміолог, засновник музею у Бахмуті та кількох заповідників українського сходу. Більше про його життя ми розповідали в архівній статті “Заснував музей, 2 заповідники та лікував людей. В Бахмуті з’являться меморіальні дошки Борису Вальху”.