У Соледарі на арт-прогулянці зі столичною мисткинею місцеві мешканці та гості переосмислювали радянські конструкції, знайшли “бетонозавра” та можливий заповідник.
На прогулянку Соледаром запросила художниця Катя Бучацька. Аби навчити бачити, розуміти та самим творити мистецтво на природі та вулицях містечка. А організувала подію платформа ІЗОЛЯЦІЯ.
“Ленд-арт та паблік-арт — це рух у мистецтві, коли художники захотіли нарешті вийти за межі галерей та музеїв на вулиці, на природу. Бо вважали: мистецтво, яке знаходиться в музеях та галереях, мертве, а будівлі — це труна для мистецтва”, — розповідає мисткиня.
Спочатку було більше теорії: Катя розповіла докладніше про ленд-арт та паблік-арт та показувала його найкращі приклади. Її лекцію у Соледарі, яка розширює горизонти розуміння сучасного мистецтва, можна передивитися за цим посиланням.
Для довідки:Паблік-арт — це мистецтво у міському просторі. Ленд-арт — це мистецтво, яке створюється у взаємодії з ландшафтом; почався цей рух у США в 1960-х. Обидва види мистецтва створюють поза межами галерей — тобто на природі та у суспільному просторі населених пунктів.
Виходимо з офісу центру культурних ініціатив “ІЗОЛЯЦІЯ”. Перед ним вже розташовані 4 артоб’єкти — сонячний янгол-охоронець Соледара, лавка з переплавлених пластикових кришечок, скульптура “Люди-риби” та скульптура-мобіль “Потоки” Василя Дмитрика.
Перша зупинка — місцевий парк відпочинку.
Він безлюдний, з морально застарілими конструкціями під “дошки пошани” та афіші, кольоровими прапорцями, які тільки підкреслюють самотність та порожнечу.
Активіст та місцевий депутат Ігор Зелений розповідає: зараз у цей парк мало хто ходить, і це потрібно змінити.
На це мисткиня відповідає: місце має бути зручним, безпечним, комфортним і красивим.
“Це може бути чудово обладнане місце, сидіння (яке є й скульптурою, і ландшафтною роботою), якісь зручні лавки… Які організують цей простір так, щоб після того, як ти поїв, сюди хотілося б прийти. Якась сцена, і не обов’язково її будувати, – відкрита, “зелена”… А якщо тут буде кіоск з кавою — всі можуть бути у виграші. Якимись формами це місце можна абсолютно перетворити на таке, яке дуже сильно притягує!”, — каже Катя Бучацька.
Тобто, треба спитати самих людей, яким вони хочуть бачити цей парк.
“Треба поставити питання: що вам тут потрібно, та як би ви хотіли тут проводити час. Музика, сцена, розетки… Тобто, це вже може бути місце, де можна сидіти, і де виходить гурт і починає грати”, — міркує мисткиня.
Поступово оживає фантазія у всіх учасників прогулянки — хтось хоче сюди WI-FI, хтось радить, як зробити це антивандальним, хтось міркує, чи потребуватимуть такі перетворення дозволів місцевої влади.
Учасники разом з мисткинею розглядають радянські конструкції у парку та думають, на що б їх можна було перетворити.
“Гадаю, ці конструкції варто осмислити. Це певна історія, в них щось виставляли. Мені здається, це цікаво. Сьогодні це сприймається, як об’єкт сучасного мистецтва, який втратив свою функцію (туди нічого не вішають). Тобто не просто зрівняти все це та побудувати нове: у вас є історія, вона важлива та цікава. Якщо подивитися паблік-арт у Лондоні, то хтось просто “з нуля” робить ось такі сині конструкції, і всі приходять на них подивитися. А тут вони вже у вас є”, — каже Катя Бучацька.
Вона пропонує уявити ці металеві конструкції — колишні дошки пошани героїв праці та афіші — відчищеними від старої фарби, пофарбованими в інший колір та просто підсвітленими.
Але — найважливіше — спочатку тут треба забезпечити базові речі: освітлення, каву, інтернет та туалет. Без цього у 21 столітті нікуди.
“Якою б тут культура не була б, ніхто не зможе тут знаходитись, якщо людям буде холодно, темно, страшно, і вони не зможуть, перепрошую, попісяти”, — резюмує Катя Бучацька.
Підходимо до занедбаного диско-майданчика округлої форми: тут є сцена з дашком та навіть лавочки.
Стінка за сценою рясно розписана підлітковою лайкою. Зі стелі звисає штанина, а під сценою — чийсь відірваний капюшон.
На думку столичної мисткині, заборони чи якісь “каральні” заходи проти підлітків нічого не дадуть — з письмовою лайкою треба боротися “хитрішими” методами.
“Це відбувається через усвідомлення того, що публічний простір належить всім. Як нам, вам, так і людям, які прийшли та схотіли тут щось написати. Матюк — це теж частина нашого життя. Хтось завжди буде його писати. Але, якщо дати якусь альтернативу (якщо хтось прийде та намалює класне графіті), ㅡ я думаю, тим, хто пише матюки, буде вже соромно, і він теж захоче написати щось”, — каже мисткиня.
Інша учасниця прогулянки помічає круглий танцпол та робить фантастичні припущення.
“А ось коло — можливо, тут якийсь ракетний комплекс був, або зв’язок із всесвітом? Можна тут перфоманс якийсь організувати…”, — пропонує жінка.
Хтось розвиває думку: “Лазер!”, “Летюча тарілка!”
Мисткиня відгукується й на це: це — теж напрям сучасного мистецтва.
“Це класна легенда! Є такий жанр — “мок’юментарі” — коли ти розповідаєш те, чого не було. Як “documentary” (від англійської “документальний”), але від слова “mock” (“насміхатися” англійською). І можна зробити якусь вечірню фотографію, у фотошопі домалювати цю тарілку, і всім розповідати, що так воно й було!”, — каже Катя Бучацька.
Далі йдемо до спорткомплексу. Він височіє над місцями, де розташовані соляні шахти.
Біля спорткомплексу — порожній фонтан, який покрився тріщинами. Кидаємо в нього монетки. Мисткиня згадує, що у фонтані одного з італійських містечок щодня туристи залишають близько 3 тисяч євро. Учасники прогулянки швидко придумують легенду: “Якщо кинути монетку, станеш чудовим спортсменом або спортсменкою”.
Учасники мистецької прогулянки по черзі кидають туди монети, а місцеві називають відомих їм спортсменів, у тому числі учасників майбутньої паралімпіади, які тут тренуються.
Після цього рушаємо на друге після пластів солі природнє диво Соледара — Юрчину гору.
І ось ми на околиці Соледара, звідки відкривається чудовий краєвид. Катя каже: в подібних місцях деінде лише виставляють крісла, пледи та пропонують кальян.
Місцеві до нього, здається, байдужі, бо звикли та вважають це “великим нічим”, яке б варто прикрасити, наприклад, гігантськими літерами. На кшталт “HOLLYWOOD” у Лос-Анжелесі чи ганебного “БАХ” у заповідних Ступках Голубовських неподалік Бахмута.
Спускаємося вузькою та натоптаною стежкою, поряд з якою, ніби величезні хребці динозавра, на рівномірній відстані стирчать із землі якісь бетонні блоки. Хтось із групи назвав це “Бетонозавром”.
“На них лежали труби для опалення, а потім зробили опалення в лікарні (автономну котельню)”, — кажуть місцеві хлопці.
Насправді Юрчина гора — це величезна ділянка натурального степового ландшафту — нерозораного, незабудованого, з червонокнижною ковилою волосистою. Один із учасників прогулянки, бахмутський краєзнавець та менеджер платформи ІЗОЛЯЦІЯ Михайло Кулішов, упевнений: тут варто зробити заповідник.
“Ковили вже вистачає для створення ландшафтного заказника. Це вже настільки рідкий вид, що будь-які ділянки ковили — це прецедент для створення заказника. Збільшення природоохоронного фонду входить у програму розвитку України. Тобто, за це хтось з влади ще може отримати грамоту”, — пояснює Михайло Кулішов.
Наостанок мисткиня організовує “групову арт-медитацію”: кладе купу коротких дерев’яних гілочок, і кожен учасник прогулянки по черзі підходить та щось змінює. На наших очах гілочки перетворюються на подобу футбольних воріт, потім стін хатинки й нарешті його накривають пласким камінням, яке ледь тримається і, врешті-решт, завалюється.
Четверо найменших учасників відправляються в офіс ІЗОЛЯЦІЇ, бо стомлені. А основна група йде оглядати міські дачі. Їх покинули років 20 тому, бо хтось із самих місцевих розграбував систему поливу.
Чи зміниться Соледар так, як йому намалювали учасники арт-прогулянки, — поки невідомо. Адже для змін потрібно, аби участь брали більше місцевих мешканців. Але прогулянка змінила ставлення до міста самих учасників, які мріяли, фантазували та побачили Соледар таким, яким він міг би бути.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
