“Треба, щоб люди селилися нормально”: начальник Удачненської ВА про ситуацію в громаді, компенсації та проблему житла (ІНТЕРВ’Ю)

Удачненська громада вже понад два роки перебуває в зоні активних боїв. Попри фактично непридатні умови для життя там досі залишаються люди. Ті ж, хто виїхав, активно відновлюють документи й подаються на компенсації за зруйноване житло.

Начальник Удачненської селищної військової адміністрації Валерій Дугельний розповідає: за тиждень до 20 жителів можуть отримати рішення щодо своїх будинків. Водночас тим, хто чекає, у громаді з житлом поки не допомагають. Облаштовувати гуртожитки не дозволяє бюджет, а пошук будинків у селі за програмою ще триває.

В Удачненській громаді залишаються 20 людей, але деякі з них можуть бути мертвими

Із серпня 2024 року Удачненська громада офіційно перебуває в зоні активних бойових дій. Але є аналітики, які стверджують, що насправді близько третини її території або принаймні окремі села вже в окупації. Як би ви охарактеризували ситуацію в громаді наразі?

Спасибі аналітикам, що підказали. Беремо карту DeepState, дивимося, де проходить червона лінія — лінія фронту проходить по північній стороні селища Удачне. Село Муравка й село Новомиколаївка — сіра зона. Село Новосергіївка захоплене. Удачне по північній стороні й території шахтоуправління “Покровське”, Сергіївка, Калинівка — в нашій зоні.

Громада визнана повністю зоною активних бойових дій, окупованих територій не визнано. Там, якщо сказати по-простому, зараз іде полювання: [росіяни] заскочили, хлопці знайшли й ліквідували їх, і так по колу. Вздовж річки Солоної лінія фронту стала — вони перескочити не можуть на високий берег. І Муравка, і Новомиколаївка під нашим вогневим контролем, там окупантів немає. Новосергіївка трошки далі, то там ситуація інша — [росіяни] трохи бігають, але їх успішно ліквідовують.

Ми з військовими на звʼязку, то вони нас у курсі тримають.

Скільки людей, за вашими даними, продовжують перебувати на території громади?

Дві особи в селі Новомиколаївка залишилося — ми точно знаємо, що вони там лишилися, але не що з ними. На жаль, є підозра, що вони, найімовірніше, не вижили. Шість людей у селищі Удачне залишилося, теж нічого не знаємо про їхню долю. Три людини в селі Калинівка — ці, скоріше за все, живі, бо вони колись виходили, туди-сюди ходять пішки. Приблизно девʼять осіб у селі Сергіївка залишилося — теж не знаємо, і військові нам уже нічого не доповідають, чи живі вони, чи ні, що з ними.

Десь приблизно, за нашими даними, до 20 осіб з усієї громади, так звані “ждуни”, дочекалися й через Покровськ вискочили на ту територію. Дехто вже по телебаченню відзначився. А всі інші евакуювалися.

Ви сказали, що три людини із Калинівки, найімовірніше, живі. Це їх військові бачили й вам про це розповідали?

Коли вони виходять, зі старостою звʼязуються. Або наші люди живуть поряд, бачать і тоді старості дзвонять: “Світлано Анатоліївно, бачили таких-то — приходили в магазин”. Це крайнє село, де ще якось можна вийти пішки до території нормальної (відносно безпечної, — ред.). А потім вони ховаються назад.

Ми розуміємо, що є чоловіки, які від армії ховаються, а є просто, що люди незрозуміло що собі думають. Що ти вже зробиш? 

А ті люди, про яких ви кажете, що вони могли не вижити, навпаки давно не виходили на звʼязок?

Дуже давно не виходили на звʼязок. Нам хлопці скинули фотографії з розвідувальних дронів, що робиться в тих селах, де вони залишились. Там немає жодного будинку, у тих розвалинах вижити неможливо, тим паче взимку. Навіть справа не в харчах і воді, хоча, до речі, питної води вже там немає, але можна снігу [натопити]. Просто ти не затопиш буржуйку, бо тільки де іде димок — одразу туди прилітає. То або не виживеш, або просто замерзнеш, тому цих людей, скоріше за все, вже немає.

Ви згадали, що жителі Калинівки інколи виходили в магазин. Це десь у сусідній громаді?

Так, вони вискакують в сусідню громаду на Дніпропетровщину. Ми ж на кордоні, то вони на Словʼянку (адмінцентр Словʼянської сільської громади Синельниківського району Дніпропетровської області, — ред.) бігають. Там магазинчики намагаються працювати, і до Словʼянки з Калинівки кілометрів девʼять-десять, тобто пішки можна сходити. Останні рази їх бачили там.

Остання евакуація була в нас 18 липня: три особи якраз із Калинівки вийшли. І вони ж сказали, що в селі залишилося іще три людини. Вони вийшли пішки, військові їм допомогли, дронами провели. Тобто хто хотів, ті вийшли. Військові вивозили броньованим транспортом, бувало, й поранених вивозили. А хто не хотів або вже живий не був, залишився.

Я так розумію, оскільки вивозили військові й ситуація у громаді вкрай складна, то про заявки на евакуацію не йшлося?

Ні-ні, які там заявки? Там уже ні звʼязку, нічого. Військові знають, де хто живе, і пропонують їм виїжджати. Але люди відмовляються, бо ж військові їх підгодовують. Може, у людей стрес, шок, можливо, когось заклинило. 

Скільки таких випадків було по Покровську, що батько й мати старі, і діти сидять з ними, бо незручно кинути батьків. А потім дітей повбивало, бо вони виходили добути поїсти, водички, а старі залишилися. Потім вони хвилин за 15–20 збиралися, і їх Голландець (псевдо волонтера Дениса Христова, — ред.) вивозив. Але ж ти людей насильно не потягнеш.

А поки ситуація була не настільки складною, чи долучалися представники громади до організованої евакуації людей?

У нас закінчилася можливість туди заїжджати десь під кінець літа 2025 року. Потім поліція не пускала навіть “Білих янголів” (евакуаційний екіпаж поліції, — ред.) туди на броньованих автомобілях. Як безпекова ситуація така зробилася, ото й уся евакуація закінчилася. Потім, коли виходили на звʼязок через військові старлінки, ми давали заявку на організації, які цим займалися, в основному на “Білих янголів”. Ті намагалися з військовими домовитися, щоб вони, якщо могли, когось кудись перекинули, перехопили й везли до транзитного центру в Павлограді. Там реєстрація й відправка. Деякі люди отак евакуювалися. 

Або військові вивозили десь на Калинівку, і ми забирали людей і перевозили на транзитний центр. Або, як ми (керівництво громади, — ред.) ще в Петропавлівці (центр однойменної селищної громади Синельниківського району Дніпропетровської області, — ред.) сиділи, туди підʼїжджали. Там були місцеві, які самі не виїжджали, але своїм транспортом тих, хто хотів, до нас підвозили. І ми їх потім купали, трошки прали, тобто приводили до людського вигляду й везли в Павлоград.

Ви казали, що 20 людей залишаються на території громади. Ще приблизно стільки звідти перейшли на окуповану частину. А яка частина жителів виїхала саме на підконтрольну територію України?

Усі решта. В нас два старостинські округи: Удачненський і Сергіївський. На початок [повномасштабної] війни в Удачненському окрузі, а це Удачне, Новосергіївка, Новомиколаївка, Муравка й Молодецьке, була зареєстрована 1771 людина. Але ми розуміємо, що кількість зареєстрованих і тих, хто проживали, — це різні речі. То фактично з них там жили 1126 людей і ще 112 без реєстрації.

У Сергіївському старостинському окрузі, це села Сергіївка й Калинівка, було зареєстровано 1259 осіб. Фактично з них проживали 1055 людей і ще 218 без реєстрації — вони були зареєстровані в інших місцях, а фактично постійно проживали у нас.

Із такої кількості жителів (фактично 2 511 людей, — ред.) у нас 20 залишилися на території, за цей час трохи людей померло, до 20 осіб мирного населення у нас загинуло в результаті обстрілів, ще близько 20 втекли на російську сторону, а всі інші евакуювалися на підконтрольну. Деякі з них виїхали в європейські країни. Частина через кордон — до родичів у Росію та Білорусь, але таких 50-60, не більше.

Комісія при Удачненській ВА опрацювала заяви на компенсації за понад третину житлового фонду громади

Які першочергові потреби ви фіксуєте в людей, які залишилися на підконтрольній території України після виїзду?

Першочергова потреба — це оформлення [житлових] сертифікатів, відшкодування за житло. По Удачненському старостинському округу в нас було 696 житлових будинків, а по Сергіївському — 465. Це саме придатні до життя, бо ж були й зруйновані, але ти їх не спишеш, бо там прописані люди. Тобто на початок повномасштабного вторгнення ми порахували, що в нас був 1161 будинок. І на цей момент у нас видано вже 492 сертифікати на суму 755 мільйонів 118 тисяч 236 гривень 56 копійок.

Це нараховано, але не значить, що люди вже кошти отримали — багато з них ще очікують. І зараз в обробці ще 32 сертифікати, які вже комісію пройшли. Їх забивають в усі програми й відправляють до Міністерства фінансів на погодження. Але в нас не було, щоб комусь не погодили.

Я правильно розумію, що це цифри за весь період дії програми “єВідновлення” й лише за зруйноване житло?

Так. Ми пошкоджене не беремо, це вже в минулому. У нас були випадки, коли люди отримували гроші на відновлення, ремонтували своє житло, але потім воно все одно було зруйноване й люди отримували сертифікат.

Грубо кажучи, третю частину житлового фонду ми вже опрацювали, і люди можуть щось придбати. Тут проблема переважно в документах. Зараз активно йде відновлення договорів купівлі-продажу, встановлення права власності, спадщини — оце все. Ті, хто можуть відновити права, відновлюють і подаються.

Якщо взяти Удачненський старостинський округ, то там майже 100% будинків зруйновані. Але ж багато людей у селах купували будинки один в одного просто за розпискою, яку тепер нікуди не прикріпиш. Тому зараз люди звертаються в БТІ, суди, а це не дуже швидко. Раз на тиждень у нас засідає комісія, і десь 12–20 актів про визнання будинку зруйнованими ми видаємо. І ще люди роблять технічні звіти.

А як вони їх роблять? Технічні звіти ж вимагають фізичного обстеження будинків експертами.

Зараз технічні звіти надходять за 2025 рік, коли ще був доступ. Я підкреслю, що звіти зроблені давно, а документи на будинки поробили тільки зараз. То люди не могли подати ті звіти, тому що ще не вважалися власниками житла.

Ви кажете, що люди звертаються до БТІ. Що з вашими архівами?

Архіву БТІ Удачненської громади не існує, бо вони були при районних містах або містах районного значення. Ми повивозили будинкові книги, господарські книги — звідтіля багато довідок іде. І все. Ми свої архіви, те, що було саме в нас, евакуювали й зберегли.

То такі документи Удачненської громади зберігалися в Покровську?

Так, Покровське БТІ. Комунальне підприємство “Бюро технічної інвентаризації” з Покровська виїхало й усе вивезло. Просто людям доводиться два-три місяці чекати, поки там знайдуть справу, сформують оцю довідку. Коли я замовляв, чекав два з половиною місяці. Тобто воно працює, тільки не так швидко, як нам хочеться.

Не встигли вони оцифрувати всі документи — може, так було б швидше. А так спеціалісти фізично беруть архіви, відкривають коробки, шукають справу, роблять копію твого технічного паспорта і надсилають. Коштує ця послуга недорого, 670 гривень.

• Читайте також: Які архівні документи евакуювали з Покровська та де їх можна отримати (контакти)

Керівництво громади зараз працює в Камʼянському. Там само розташований і хаб для переселенців, правильно?

Так точно. Що ми робимо? Тут офіс громади: начальник військової адміністрації, заступник начальника військової адміністрації, секретар селищної ради, начальник ЦНАПу, діловод, заступник голови селищної ради і буде ще спеціаліст відділу соцзабезпечення. У Дніпрі ще наші спеціалісти працюють.

У Камʼянському багато наших людей, у Дніпрі й навкруги теж. Доступність транспорту сюди нормальна. Ми ніби посередині знаходимося. І всі люди, які зараз за нами поїхали й евакуюються з Шахтарська, Павлограда — усіх цих районів, де пішли хаотичні обстріли, теж перебираються сюди. Тобто ми поряд.

Удачненська ВА не може вкладатися в гуртожитки, але шукає будинки в селі для своїх переселенців

Поки люди чекають на отримання житлових сертифікатів, наскільки гострою для них є потреба в житлі? Може, ви плануєте вкладатися в житлові програми для своїх жителів?

Зараз іде програма “Будиночок в селі”, держава обіцяє профінансувати 500 тисяч [на один будинок]. Зрозуміло, зараз дуже складне становище в держави з фінансами. І цей будиночок буде в комунальній власності для тимчасового проживання охочих, там на три роки договір.

Але ідея була така, що, кому треба, самі шукайте в межах отакої-то суми, щоб оплатити все з податками. Тобто якщо є 500 тисяч гривень, то сам будинок має бути до 450 тисяч вартістю, щоб було ще тисяч 50-70 оплатити всі послуги нотаріуса, податки, військовий збір тощо. Знайдіть собі будинок, де хочете, але є вимоги до населеного пункту. Треба, щоб там була хоча б мінімальна інфраструктура: магазин, транспортне сполучення, якась медицина, школа, садочок. Але як завжди ніхто палець об палець не вдарив. Посиділи-посиділи — ніхто на нас не вийшов, що бажає. І обдзвонили, і оголошення кинули — ніхто й нічого.

Зараз пішла вже інша тенденція. Обласні керівники бачать, що так не працює і кажуть: “Так, давайте шукайте самі, домовляйтеся самі, шукайте охочих, хто там буде жить”. Ми обдзвонили, полазили по сайтах вторинного ринку нерухомості, контори рієлторські накидали нам можливі варіанти, щоб підходили за ціною. Будемо зараз шукати самі, їхати обстежувати. Підійде — не підійде, домовимося — не домовимося з власниками, бо ми ж не свої гроші платимо: погодимо ми, потім погоджує область, область пересилає документи на Мінфін, Мінфін погоджує і виділяє кошти, а потім усе це назад. Скільки це займе часу, будуть чи не будуть чекати оплати власники житла? Наче, збираються.

• Читайте також: Гроші є, а будинків і охочих у них жити бракує. Чому нова житлова програма для переселенців досі не запрацювала

А ви робили якесь опитування, щоб розуміти, скільки людей взагалі потребують такого житла, скільки будинків вам треба шукати?

Та потребують усі. Поки ми розраховуємо хоча б на чотири-пʼять будинків. Ми подивилися: у нас багатодітні сімʼї є, в нас є люди з інвалідністю, у нас є ті, яким реально треба допомога. А як воно вийде, так воно вийде.

А на рахунок соціального житла, щоб купувати й робити гуртожитки, проблема інша. Ми розуміємо, що грошей у нас немає. Можна підтягнути міжнародні організації — великі міста цими справами займаються, у них виходить десь придбати, взяти в оренду, зробити ремонт і заселити людей. Але коли починається ця процедура, від місцевої влади вимагають написати гарантійний лист, що “ми зобовʼязуємося фінансувати утримання цього приміщення, ремонт тощо”. І тут виникає питання: що значить утримання? Якщо ви організовуєте гуртожиток під такі цілі, то вам треба зробити комунальне підприємство. Там повинен бути директор, бухгалтер, завгосп, сторож. Розуміємо контингент людей, який туди заселиться.

Проблем дуже багато виникає. Ми ж не можемо брати квартплату, тобто це все діло повинно утримуватися коштом місцевого бюджету. Але місцевого бюджету вже немає. Ми самі зараз на дотації — це в нас трошки залишилось грошей зі старих часів, що ми можемо тут людям соціальну підтримку видавати, допомогу армії, зарплати більш-менш на пристойному рівні підтримувати для свого персоналу і все.

Тобто ми не можемо написати лист гарантії, що ми зможемо утримувати це соціальне житло, якщо нам не напише лист гарантії, наприклад, обласна адміністрація, що “ми зобовʼязуємося фінансувати таку-то громаду в частині такій-то”. У нас немає своїх коштів, а ми не малі діти, розуміємо, скільки коштує утримання, наприклад, триповерхового будинку на 20-30 кімнат гуртожитку. Скільки треба на електроенергію і на все інше.

Ви кажете, що не можете брати квартплату, але міські громади будують ось такі будинки саме під соціальну оренду. Тобто люди будуть платити, але менше за ринкову ціну. Ви такий варіант не розглядаєте?

Так це ж вони будують будинки, квартири, а гуртожиток є гуртожиток.

Ви маєте на увазі, що там спільна на всіх кухня й санвузли?

Так-так. Гуртом, як ми живем. Нам місцева влада, дякувати їм, пішла на допомогу, і ми живемо в гуртожитку. Звичайний гуртожиток, він відремонтований, нормальні умови. Кімната на двох людей: стіл, шафа, два ліжка, дві тумбочки, дві табуретки, вішак. Спільна кухня, спільний душ, туалет, пральня. Нормально, але брати за це кошти… От ми живемо безкоштовно.

А що ви мали на увазі, коли казали про контингент?

Ми живемо в нормальному гуртожитку, де нормальні люди. Але тут є мобільне містечко, так зване, і там уже цікаво, бо є любителі випити, ледарі всякі. І тут треба добряче думати, як це діло потім вартувати.

Але якби ви організовували гуртожиток, то заселяли б туди своїх людей, зі своєї громади.

А ви думаєте, що в нас мало таких людей? Усі нормальні вже прилаштувалися, щось познаходили, та й ненормальні теж. 

Я вважаю, найголовніше людей забезпечити сертифікатами, а не розпихувати їх по гуртожитках. Я бачу, як люди в гуртожитках себе почувають. Ми живемо в такому, де люди вже по кілька років, як почалася [повномасштабна] війна. Вони живуть в гуртожитку й висять “серед неба”. У них немає ніякого майбутнього, немає ніякої перспективи. От людина живе в оцій кімнатці й не має нічого.

Треба, щоб люди селилися нормально, на місці — ось твоя хата. І ті 500 тисяч… Я розумію, що [в державному бюджеті] грошей не вистачає. Хочете, щоб люди жили в сільській місцевості, так шукайте 500 тисяч, щоб раз — усе, твоя хата, живи, а не на три роки.

А ось щодо сертифікатів ви говорили про технічні звіти, проблеми з документами. А чи надсилаєте ви запити на Державне космічне агентство, щоб якось пришвидшити процес зі свого боку?

Надсилаємо. Спасибі їм — вони нам одразу надають відповіді й надсилають фотографії. Тільки фотографії ті то 2025 року, то 2024-го. Там з ними сильно не поспівпрацюєш. Якість фотографій погана, то ми з них використовуємо координати для узаконення, як будинок ідентифікували.

Люди надають фотографії самі. Є зараз уже цілий бізнес на торгівлі якісними знімками. Ми у військових намагаємося щось добути. У них теж це не вітається, скажімо так, але нам наші гарні знайомі можуть дати, щоб не пофотографувати позиції свої.

А ось із космічним агентством погано. Пишемо їм листи, щоб дали актуальну інформацію. Деяким іноді така попадає, а нам писали, що вересень 2025-го — останні знімки. А що нам вересень 2025-го? У мене люди тоді ще картоплю копали. Це я фігурально кажу, бо там ще було досить багато людей. І будинки ще були цілі. Нижні села, де бої раніше почалися, хіба можна роздивитися.

Раніше ми розповідали, як працюють із заявами на компенсації в Мирноградській громаді. За словами начальника місцевої ВА Юрія Третяка, на початок липня її адмінцентр — місто Мирноград — уже був фактично окупований. Але, оскільки офіційно вся громада перебуває в зоні активних боїв, її жителі можуть подаватися на житлові сертифікати.