“Я втомився цуратися сам себе”, — каже краматорчанин Дмитро Павлов, який роками не міг наважитись на камінг-аут. Зробити важливий для себе крок він зміг після тяжкого поранення, якого дістав на передовій. Як на це зізнання відреагували побратими та наскільки важко бути геєм у ЗСУ, Дмитро розповів в інтерв’ю нашим журналістам.
Розкажіть трохи про себе. Чи з самого дитинства Ви росли у Краматорську, де вчились та де працювали до повномасштабного вторгнення?
Мені 30 років, народився я у Краматорську. Спочатку закінчив училище 14-те, потім закінчував ДДМА (Донбаську державну машинобудівну академію, — ред.) на інженера зі зварювання. Працював я майстром у цеху на НКМЗ (Новокраматорському машинобудівному заводі, — ред.).
А чим саме Ви займались на заводі?
Я працював з людьми, з зарплатною документацією, кресленням, технічною документацією та організовував роботу людей.
Коли Ви почали усвідомлювати свою орієнтацію? Як це відбувалося, що ви відчували?
Все почалося з років так 16, коли починається пубертат, але тоді я це сприймав як відхилення. Тобто не сприймав себе таким, який я є. А ось коли я потрапив до армії у 23 роки, тоді я остаточно вже зрозумів, що чоловіки мене приваблюють більше.
Це була строкова служба?
Так, це ще тоді була вона.
Тобто під час повномасштабного вторгнення ви пішли у ЗСУ, маючи військовий досвід?
Як сказати, строкова служба була, так, але ж я проходив її на полігоні. Грубо кажучи, моєю задачею було просто підіймати мішені, коли стріляли інші. Тобто я був в роті матеріального забезпечення, а бойового досвіду не мав. Я взагалі нічим не відрізнявся від інших мобілізованих, які не проходили строкову службу.
Ви зазначали, що не казали нікому про свою орієнтацію. Чому це так складно було зробити?
В нас невеличке індустріальне містечко, воно все на радянському вихованні, і у людей такий самий радянський менталітет. Якщо ти чимось відрізняєшся від інших, то значить з тобою щось не так, і ти стикаєшся з купою критики, люди намагаються виправити тебе. Тобто “ти не такий, ти біла ворона, тебе треба ліквідувати”. Тому, щоб не створювати собі зайвих проблем, я нікому і нічого не казав.
Слово “ліквідувати” прозвучало як приклад чи Ви дійсно чули таке на свою адресу?
По-перше — так, я чув таке, а по-друге, поділюсь неприємним досвідом: коли я приходив на роботу з сережкою у вусі, то мені одразу прямим текстом сказали: “Або ти її знімаєш, або в тебе починаються проблеми”.
І який шлях Ви обрали?
Я продовжував носити, це було дуже складно. Мене за це постійно чіпляли, казали, наприклад, що “сьогодні ти прийшов з сережкою, а завтра прийдеш і скажеш, що спиш з чоловіками, нам таке не подобається, нам таке не потрібно”. В результаті мені через це не хотіли підписувати документи на підвищення.
Кому і коли Ви вперше зізналися про те, що відчуваєте?
Це було років у 25, коли я познайомився з цікавим хлопцем в інтернеті. Тоді я і зрозумів, що хочу відкритись цій людині.
Ви це сказали наживо чи в інтернеті?
Інтернетом, тому що так простіше, бо інтернет дає тобі деяку приватність чи “маску”, яка дозволяє у випадку, коли щось піде не так, сказати, що ти просто пожартував.
Батьки рік не спілкувалися з Вами після Вашого зізнання. Чи змогли вони все ж Вас прийняти?
Після початку [повномасштабної] війни, звичайно, ми спілкуємось, але це таке, знаєте, “базове” спілкування по типу: “Привіт, у нас все добре” — “Привіт, у мене теж”. Після зізнання теплого та сімейного спілкування більше не було.
А до відкритого вторгнення навіть такого обмеженого спілкування не було?
Так, хоч спілкування зараз і сухе, але ставлення пом’якшилось трохи.
У ЗСУ Ви пішли добровольцем чи вас мобілізували?
Мене мобілізували. Я собі сказав, що добровільно я не піду, бо армія — це не моє взагалі. Я б міг волонтерити, донатити, але саме армія — не моя справа. Втім сказав собі, що якщо викличуть у військкомат, то я нікуди не втечу, прийду, а там як буде вже. І ось мені зателефонували, сказали прийти до військкомату, і я пішов.
У яких регіонах Ви встигли побувати на службі?
Ми були під Бахмутом, між ним та Часів Яром. В ті часи там ще було більш-менш спокійно, але “прильоти” та бомбардування вже постійні були. Але такої “м’ясорубки”, як зараз, ще не було. Потім, десь в кінці травня, за два дні до свого 30-річчя я дістав поранення і 4 місяці перебував на лікуванні.
Розкажіть, як дістали поранення і як проходить реабілітація?
Це було вранці на блокпості, я чесно не можу розказати подробиць. Я дістав кульового поранення під коліном у ногу. Там у мене були розриви нервів, і зараз у мене нога нижче коліна взагалі не працює.
4 місяці я провів у лікарні у Вінниці, нерви мені зшили у нейрохірургії. Лікарі кажуть, що мені треба десь 2 роки на відновлення близько 60-70% функціоналу ноги.
Тобто ногу Ви зараз зовсім не відчуваєте?
Ні, взагалі. Ось я у вересні проходив медичний огляд для комісування і робив дослідження, і тоді за 2 місяці після операції взагалі ніяких змін не відбулось.
Як Ви тоді пересуваєтесь зараз?
В коліні я ще ногу згинаю, а далі в мене є спеціальний ортез, який допомагає мені піднімати стопу, і я більш-менш можу ходити, кульгаючи.
Можете поділитись думками, які надихнули вас відкритись публічно?
Це сталось через поранення. Я зрозумів, що насправді життя дуже непередбачуване і може у будь-який момент закінчитись. Тому постійно чогось боятися я більше не хотів. Я захотів більш вільно жити й отримувати максимум задоволення від життя.
А як я можу жити вільно та на повну силу, якщо я цураюсь сам себе? Адже якщо я це приховую, то я в першу чергу боюся себе.
Тому для мене це стало новим етапом у моєму житті. Мені стало легше жити: нарешті я перестав боятися себе та прийняв себе справжнім.
Вас звільнили зі служби через поранення?
Через бюрократичну систему мій процес звільнення тривав понад 2 місяці. Тобто, дочекатись одного папірця — дуже довго та проблематично. Весь цей час я продовжував жити в казармі.
Однак ще один мій життєвий етап все ж добіг кінця. Не можу сказати, що він був легкий та приємний, але свою користь він мені також приніс. Тепер у мене починається нове життя. Як все буде — я не знаю, але одне я знаю напевно: це буде дуже цікаво.
Ви кажете, що вам стало легше після зізнання. Чи можете пояснити, на що це схоже, щоб краще зрозуміти, що Ви відчули?
Є таке гарне порівняння, з яким я дійсно погоджуюсь — це вихід з шафи. Тобто уявіть собі, що ви закрились у маленькій шафі: ось ваш маленький світ, ви почуваєте себе в безпеці й комфорті в цій шафі, так? А потім ви відчиняєте двері й можете повніше вдихнути, побачити якісь яскраві кольори. Ви відчуваєте більше комфорту та свободи.
Можливо, Ваш приклад надихнув ще когось зізнатися?
Таких випадків я ще не чув, але, звичайно, це може статись, бо я ж сам так надихнувся. Є сторінка громадської організації (яка опікується проблемами ЛГБТК-спільноти, — ред.) на фейсбуці та в інстаграмі. Я подивився історії інших людей, почитав їх і надихнувся їхньою сміливістю. Тому я і наважився зробити цей крок.
Публічно посадовці зараз намагаються підтримувати ЛГБТК-людей в армії. В самому низу армійської ієрархії відчуваються ці зміни чи ще ні?
Ще ні. Наприклад, у нашій роті було багато людей віку 50+, вихованих ще за радянськими шаблонами, тому для них це щось дуже заборонене і неправильне. Лише один побратим підійшов до мене і сказав: “Я тебе вітаю, це мужній вчинок, якщо в тебе будуть проблеми — сміливо звертайся до мене, допоможу”. Це було неочікувано для мене.
До цього випадку у Вас були дружні стосунки з цим побратимом?
Ми просто стояли тоді на одному блокпості, нормально спілкувалися. Прям такої міцної дружби в нас не було. Однак усі, з ким я служив, — мої товариші, тому що все це (повномасштабна війна, — ред.) дуже зближує.
Психологічно було важко приховувати свою орієнтацію на службі та чи відрізнявся цей досвід від роботи на заводі?
Це все було однаково. Насправді це нічим не відрізняється. Єдине, чим було на заводі легше, — ти відпрацював зміну і пішов додому, і все, з цими людьми ти більше не контактуєш, за винятком друзів, з якими ти можеш зустрітись.
А ось в армії ти з цими людьми постійно 24/7, немає вечорів після зміни та вихідних.
Які поради Ви можете дати тим, хто не може відкритися рідним, друзям та колегам?
Це дуже індивідуально, треба дивитися на оточення, тому що воно може не сприйняти, і це ще більше травмує людину. Якщо ти розумієш, що це принесе тобі багато проблем, особливо на роботі або в родині, то треба подумати. Варто дивитись на свою свідомість, на страх.
Інколи — так, треба перебороти страх, і тоді стане легше в емоційному та психологічному плані. Тобто ти скидуєш з себе якийсь тягар, тож інколи це варто зробити.
Ви розповідали, що ще до зізнання серед побратимів з’явилися чутки щодо вашої орієнтації. Як вони виникли та що доводилось вислуховувати?
Так, це було ще до того, як я зізнався. Був невдалий випадок і пішли чутки, деякі хлопці намагалися підколоти, підстьобнути, зачепити мене на цю тему. Але я до такого звик ще з часів школи, тому просто не звертав уваги.
Я вже знаю, що якщо ти не реагуєш, то це все дуже швидко припиняється.
Можете навести приклад того, як жартували над Вами?
Могли казати щось на кшталт: “Ой щось сексу не вистачає” — “Та он зверніться до Дмитра, він вам розкаже та допоможе”. Або “Я боюсь з тобою в одній кімнаті залишатись чи повертатись до тебе спиною”.
Це схоже на радянську дідівщину чи це інше?
Ні, це просто в них такий захисний механізм. Дідівщини в нашій армії немає, її перемогли. Навіть під час моєї строкової служби вже не було дідівщини. Може потім щось було, але я цього не застав.
Як краще відповідати на такі жарти?
Все залежить від людини, але можна сприймати ці жарти не як особисту образу, а намагатись підтримати цей же жарт у такій самій манері, показуючи, що тебе це не зачіпає. Або навпаки — не звертаєте жодної уваги: вони собі щось воркочуть, а вас це не стосується.
Відповідати з агресією — не найкращий варіант, я вважаю, бо це саме та реакція, на яку вони очікують і до якої готуються. А коли вони її не отримують, то вони не знають, як реагувати.
Жарти були тільки від побратимів? Командири не знали про ці чутки?
Ні, командири не знали, жарти були тільки від побратимів. Це коли ми вийшли на блокпост і невеличкою групою постійно там перебували.
Коли чутки підтвердились, командири ніяк не відреагували?
Ні, взагалі ніякої реакції не було.
Як гадаєте, гомофобії в Україні менше, ніж у Росії, з якою ми воюємо?
Мені здається, що так. Я ось дуже боявся виходу статті (публікації у групі “Військові ЛГБТ”, — ред.), бо не знав, яка буде реакція, але насправді її взагалі не було, якщо так можна сказати.
Досвід виявився дуже позитивним, я не очікував, що в соцмережах мене будуть так підтримувати. Знаєте, такий гарний фідбек був, що надихає та дає сил. Це слова підтримки та вдячності від людей зі всієї країни. Це було дуже приємно.
Можете назвати топ головних проблем для ЛГБТК-військових в українській армії?
Знаєте, окремих проблем я навіть не можу і назвати, але це, знову ж, індивідуально. Бо я знаю випадки, коли через орієнтацію з людей знущаються в армії. Якщо в підрозділі більш гомофобні настрої, то, звичайно, можуть бути цькування та навіть може доходити до рукоприкладства. Втім у мене такого не було.
Проблеми в мене, звичайно, були, але такі ж, як і в інших солдатів: папір не підписують або черевиків не вистачає.
Ви зараз з парою чи у пошуках?
Я був у стосунках, але вони в нас були дуже-дуже складні. Тому що він теж військовий, ми у різних частинах, не було можливості десь зустрітись та провести час разом. Багато роботи та постійні стреси, через інтернет спілкування дуже обмежене, і це не йшло на користь стосункам.
Тепер ми розійшлись і йдемо різними дорогами.
Тобто Ви теж підтримуєте думку деяких людей, що стосунки на відстані — це несерйозно?
Так, ніяких стосунків на дистанції — взагалі ні. Це повинні бути дуже міцні стосунки, щоб вони таке витримали.
В армії зараз може бути чимало геїв або лесбійок. Якби всі вони розповіли про себе, це могло б вплинути на умови служби для них?
Я думаю, треба, щоб змінювалась свідомість усіх людей. Молодше покоління це спокійніше сприймає. Наприклад, моя сестра, якій 20 років, після того, як я відкрився, сказала: “Та мені все одно, я тебе як любила, так і люблю як брата”. Але ж багато людей старшого покоління, і треба або чекати, коли покоління зміняться, або ж самим вже міняти свідомість, щоб люди відходили від “радянщини” та розуміли, що не все те, що вони знали раніше, було правильним.
Україна зараз робить кроки до вступу в ЄС. Чи очікуєте Ви подальших змін у ставленні до всіх орієнтацій в армії та загалом в українському суспільстві?
Я думаю, наше суспільство готове до змін десь на 60%. Мені прийманні хочеться так вважати, бо з того спілкування, що в мене є, більшість або нейтрально ставляться, або підтримують. Як мені здається, саме табуюють цю тему десь 40% населення.
Ці 40% здебільшого люди за 50 років?
Десь 40-50+, так. Хоча не відняти того, що і серед молоді є ті, хто це табуює. Всюди є таке, хоча більшість молоді прогресивна або їй просто байдуже, хто та з ким спить.
Наскільки зараз чоловіку складно знайти пару серед чоловіків на Донеччині?
Насправді — не складніше, ніж знайти собі дівчину. Зараз в інтернеті ти відкрито спілкуєшся, знаходиш людей, які тобі цікаві, ти з ними спілкуєшся, і це вже може перерости в щось.
Розумієте, у нас є такий стереотип, що у 25 років треба вже одружитись, а кохаєш ти людину чи не кохаєш — це неважливо. У вас вже повинні бути діти, машина та квартира. Тому здається, що більшість людей мають пару чи сім’ю, але насправді це не так. Складніше створити сім’ю, побудовану на коханні.
Ви казали у пості, що хочете не боятись тримати за руку свого коханого. На Донеччині зараз ризиковано пройтися хлопцям, тримаючись за руки?
Зараз — дуже ризиковано, цього краще не робити (посміхається, — ред.). Нещодавно був інцидент, який “завірусився” в інтернеті, коли [гомосексуальну] пару після виходу з ресторану побили, і дуже сильно, аж шестеро хлопців накинулись на них.
Всюди є неадекватні люди, тому це залежить від оточення. Хоча я по Вінниці ходив, тримаючи за руку свого хлопця, але це було зважаючи на мою травму, і він мене тримав, щоб мені було зручніше ходити. Втім ніякої реакції не було.
Як думаєте, що треба зробити, щоб люди на вулиці реагували стримано й інцидентів не було?
Якби я знав, був би щасливим. Хоча головне — треба цікавитися своїм особистим життям, а не чужим! Коли люди будуть більше працювати над своїми проблемами, тоді, я впевнений, вони менше звертатимуть уваги на інших.
***
Нагадаємо, ми також брали інтерв’ю про права гомосексуальних людей у Бахмуті та на сході загалом. Нашим гостем був активний учасник руху за права ЛГБТК+ бахмутянин Євген, який 2019 року провів першу в Бахмуті лекцію на цю тему.
Читайте також: