Згадуємо важливі події минулого регіону, які сталися наприкінці вересня у різні десятиліття.
Нині модно та престижно вчитись керувати автівкою. А на Донеччині були часи, коли було “модно” керувати трактором.
86 років тому, у вересні 1935-го року на Донбасі розпочався стахановський рух на селі: трактористки бригади Паші Ангеліної зі Старобешівської машинно-тракторної станції встановили рекорд — зорали на одному тракторі понад 1 200 гектарів оранки. Тобто, у понад тричі більше за норму на машину.
Бригада Ангеліної ініціювала соціалістичне змагання механізаторів за високі врожаї, ефективне використання техніки та зниження собівартості тракторних робіт. Відтоді цей рух — ударної праці трактористок — поширився серед жіноцтва не лише на Донбасі, а й у всіх республіках колишнього Союзу.
Насправді цю жінку звали Парасковія Ангеліна. Парасковія народилася 12 січня 1913 року у селі Старобешевому (яке тоді входило у Маріупольський повіт) в родині селянина-батрака. До речі, її батько, Микита Ангелін походив з приазовських греків. Вже з 7 років Парасковія наймитувала у заможних селян, а у 8-9 років була розносницею вугілля на шахті. У підлітковому віці пішла дояркою та конюхом.
У грудні 1930 року, на початку колективізації, Паша (як її називали в народі) однією з перших серед жінок вступила на курси трактористів та опанувала нову техніку. З березня 1931 року вона працювала трактористкою в колгоспі та почала викладати на тих самих курсах.
А з 1933-го й протягом 26-ти років, до кінця 1950-х, вона очолювала жіночу тракторну бригаду Старобешівської МТС на Донеччині. Дуже швидко Паша Ангеліна стала символом епохи, радянського режиму та, кажучи сучасною мовою, ідолом радянської молоді. Вона стала відомою на всю країну.
У розпал сталінських репресій, у 1937-му, вона вступила в комуністичну партію, постійно була делегаткою партійних з’їздів, депутаткою Верховної Ради СРСР 5-ти скликань.
Потім навчалася у Московській сільськогосподарській академії імені Тімірязєва. Під час Другої світової її евакуювали з тракторною бригадою до Казахстану, де вона робила те, що вміла краще за всіх — орала землю трактором. Одразу після звільнення Донбасу восени 1943-го вона повернулась на батьківщину.
Пашу двічі нагородили званням Героя Соціалістичної Праці — у 1947-му та 1958-му роках. У 1950-му вона стала авторкою книги «Люди колгоспних ланів». Померла у січні 1959-го в кремлівській лікарні Москви. Поховали її у селищі Старобешеве на Донеччині.
Аби спробувати уявити як це — зорати понад тисячу гектарів орної землі на тракторі 1930-х років — ми відправились до Сіверського професійного ліцею. Тут навчають багатьох аграрних спеціальностей, в тому числі й на трактористів. А ще біля будівлі ліцею, на високому постаменті, стоїть приблизно такий самий трактор, на якому працювала Паша Ангеліна.
“На цьому тракторі пропрацювали 8 людей, і найбільше за всіх — жінка (її прізвище я одразу не назву)… Це такий трактор, який кожну добу, коли він заходив у робочу зміну, знімали піддон двигуна та замінювали дерев’яні вкладиші на колінчатому валу. Кожну зміну це робила жінка! Це настільки тяжкий труд! Це надможливості людини, я вважаю”, — розповідає про трактор 1930-х років директор Сіверського профліцею Володимир Стиранець.
Він зазначає: окрім громіздкого щоденного обслуговування техніки, на такому тракторі було просто дуже важко працювати.
“Не просто так працювати на тракторі, який не має кабіни, в степу, де пиляка, вітер і так далі. Але ще й розбирати, встановлювати кожну зміну нові вкладиші та знову працювати — це занадто складно”, — каже директор закладу.
Театр створили у вересні 1940-го року, тобто 81 рік тому. Першим його режисером став Петро Авдієнко. Після Другої світової цей театр вже не працюватиме, а його режисер ненадовго очолить й український театр в Артемівську (нинішньому Бахмуті). Про постать режисера та долю Горлівського українського театру нам розповів бахмутський краєзнавець, дослідник історії українських театрів на Донбасі Володимир Сутковий.
“Петро Авдієнко належить до відомої сім’ї театралів Аведикових. У 1930-ті роки він разом з матір’ю, Потоцькою-Аведиковою, переїхав сюди на Донбас, і майже все його життя, до 1949-го року, пов’язане із Донбасом. І досить значний вклад він зробив у створення і розвиток Горлівського драматичного театру. Тут працювала його мати, Аведикова-Потоцька, і Діна Островська. Тут запрошували грати й Ніну Тимошенко, яка потім стала заслуженою актрисою України у 1957-му”, — розповідає дослідник.
Про Петра Авдієнка казали: «Актор вибухового темпераменту, імпульсивний, але з глибинним проникненням у сутність образів, які втілював на сцені незалежно від їхнього характеру — героїчного чи побутово-комедійного».
Бахмутський дослідник історії українських театрів на Донбасі Володимир Сутковий розповідає: режисер походить з давньої театральної династії.
“Сім’я Аведикових — це відома сім’я українських театральних корифеїв, її засновник був кріпаком. Потім після реформи 1861-го він зв’язав своє життя з театром. Він працював з Тобілевичем, це було в Крюковому, біля Кременчуга, але він рано пішов з життя. У 1919-му він вже був одружений на молодій актрисі Аведиковій, яка взяла ще артистичне прізвище Потоцька. А в неї було 4 сини: один загинув на фронті, а Петро, Олександр та Василь були акторами. Вона була заслуженою артисткою України, отримав у 1949-му заслуженого артиста й Петро”, — говорить Володимир Сутковий.
Водночас Петро Авдієнко попри те, що був режисером, грав у різних спектаклях.
В будівлі головного Будинку культури Бахмута колись був театр. І зараз про нього пишуть книгу
Однією з останніх таких вистав перед Другою світовою війною став спектакль “Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці”.
“В той час вони були в Амвросіївці на гастролях. І 19-го червня (1941-го, напередодні нацистської окупації України, — ред.) вони дали останню виставку перед мешканцями Амвросіївки та Амвросіївського району. А потім почалася війна, і вони разом з представниками Сталінського театру (колишній Донецьк, — ред.) поїхали начебто на гастролі на схід (тому що не отримали можливість поїхати в евакуацію). І потім були в Середній Азії до 1944-го, після чого театр повернувся на Донбас. І тут сформувалися 2 театральні трупи — Сталінська й Артемівська”, — розповідає бахмутський дослідник.
А от після Другої світової відомостей про Горлівський Український державно-драматичний театр немає.
“Були місцеві, комунальні театри у Єнакієвому, Чистяковому, Слов’янську, Святогірську, — вони їздили на гастролі по Донецькій області. Але Горлівського серед них я не зустрічав”, — розповідає Володимир Сутковий.
За його даними, більшість акторів, які працювали у Горлівському театрі до війни, перейшли працювати в Артемівський театр. Так, і Петро Авдієнко прийшов працювати до Артемівського українського музично-драматичного театру, який очолював у 1947–1949 роках.
Таку постанову ухвалили у високих московських кабінетах Ради Міністрів СРСР 21 вересня 1971-го року. Нині цей заклад вищої освіти називається “ДонНАБА” — Донбаська національна академія архітектури та будівництва.
Це виш-переселенець: у 2015-му році його через війну на Донбасі перевели у Краматорськ, залишивши у Макіївці всю матеріально-технічну базу та більшість працівників, розповідає викладач ДонНАБА, кандидат архітектури Олексій Губанов.
“Заклад дійсно з’явився у 1971-му як окрема одиниця, вийшовши з лав Донецького індустріального інституту. Він готує фахівців з будівельної галузі різних напрямків. І найбільш “цікаві” професії у цьому виші пов’язані з творчістю: це архітектори, містобудівники, будівельники”, — пояснює Олексій Губанов.
Він — і сам випускник вишу. Зазначає: роль цього вишу у регіоні визначна.
“На сході це єдиний будівельний виш, який готує фахівців у цьому напрямку. Для підготовки якісних фахівців необхідні викладачі, які мають чинні звання, ступені та мають багато практичного досвіду. В цьому виші вони як раз акумульовані і працюють”, — каже Олексій Губанов.
Олексій Володимирович викладав фахові дисципліни майбутнім архітекторам будівель та споруд.
“Зараз я викладаю ще й дисципліни для підготовки фахівців з містобудування, без яких неможлива архітектурна діяльність. Це архітектурна композиція, архітектурне проєктування, основи реконструкції та реставрації будинків та споруд, соціологія архітектури та міста, регіоналістика в архітектурі”, — перелічує предмети, які читає студентам викладач ДонНАБА.
Нині цей виш ніщо не пов’язує із Макіївкою: ані назва, ані місце розташування.
“У 2014-15 роках виш був переміщений наказом Міністерства освіти. Переміщення було важке — без матеріально-технічної бази. І викладачів, які погодились переїхати, було небагато: більша частина з різних причин залишилась на тимчасово окупованій території. Зараз та частина закладу існує, але вона не є легітимною в законодавчому полі України”, — резюмує представник Донбаської академії.
За даними “Книги пам’яті” полеглих за Україну внаслідок збройної агресії Російської Федерації на Донбасі, цього тижня за всі роки цієї війни загинули 48 українських захисників.
25 вересня 2014-го поблизу Старобільська вважається загиблим Віталій Ломов, 23-річний солдат 1-ї окремої танкової бригади. Він з села Заїзд Прилуцького району Чернігівщини. Його ідентифікували по ДНК у харківському морзі. Але родичі вважають, що це не він. Тому він не похований.
За даними Вікіпедії, в той день 7 років тому він виконував бойове завдання поблизу Старобільська. Потім із товаришами по службі зайшов у одну з кав’ярень міста. Раптом на вулиці пролунали постріли, військові миттєво вибігли. Після цих подій Віталія ніхто не бачив. Пізніше його одяг знайшли на березі річки Айдар.
Читайте також: