Вільне Радіо »
Новини »
Цей тиждень в історії Донбасу: Паша Ангеліна наорала на рекорд, в Макіївці заснували будівельний виш, а у Горлівці відкрили театр (ФОТО)
Цей тиждень в історії Донбасу: Паша Ангеліна наорала на рекорд, в Макіївці заснували будівельний виш, а у Горлівці відкрили театр (ФОТО)
Згадуємо важливі події минулого регіону, які сталися наприкінці вересня у різні десятиліття.
1935-й — феномен трактористки Паші Ангеліної: Як це було та де можна побачити такий трактор?
1940-й — актор Петро Авдієнко з української театральної династії заснував український драмтеатр у Горлівці: Що про нього кажуть зараз?
50 річниця заснування у Макіївці вишу для будівельників та архітекторів: Чому та як він нині працює у Краматорську?
125 річниця пуску СКМЗ: Як швейцарець заснував машинобудування на Донбасі?
Книга пам’яті російсько-української війни: Віталій Ломов та ще 47 полеглих
Ударниця Паша Ангеліна з Донбасу стає радянською зіркою-трактористкою
Нині модно та престижно вчитись керувати автівкою. А на Донеччині були часи, коли було “модно” керувати трактором.
86 років тому, у вересні 1935-го року на Донбасі розпочався стахановський рух на селі: трактористки бригади Паші Ангеліної зі Старобешівської машинно-тракторної станції встановили рекорд — зорали на одному тракторі понад 1 200 гектарів оранки. Тобто, у понад тричі більше за норму на машину.
Бригада Ангеліної ініціювала соціалістичне змагання механізаторів за високі врожаї, ефективне використання техніки та зниження собівартості тракторних робіт. Відтоді цей рух — ударної праці трактористок — поширився серед жіноцтва не лише на Донбасі, а й у всіх республіках колишнього Союзу.
Насправді цю жінку звали Парасковія Ангеліна. Парасковія народилася 12 січня 1913 року у селі Старобешевому (яке тоді входило у Маріупольський повіт) в родині селянина-батрака. До речі, її батько, Микита Ангелін походив з приазовських греків. Вже з 7 років Парасковія наймитувала у заможних селян, а у 8-9 років була розносницею вугілля на шахті. У підлітковому віці пішла дояркою та конюхом.
Паша Ангеліна. Фото: Вікіпедія
У грудні 1930 року, на початку колективізації, Паша (як її називали в народі) однією з перших серед жінок вступила на курси трактористів та опанувала нову техніку. З березня 1931 року вона працювала трактористкою в колгоспі та почала викладати на тих самих курсах.
А з 1933-го й протягом 26-ти років, до кінця 1950-х, вона очолювала жіночу тракторну бригаду Старобешівської МТС на Донеччині. Дуже швидко Паша Ангеліна стала символом епохи, радянського режиму та, кажучи сучасною мовою, ідолом радянської молоді. Вона стала відомою на всю країну.
У розпал сталінських репресій, у 1937-му, вона вступила в комуністичну партію, постійно була делегаткою партійних з’їздів, депутаткою Верховної Ради СРСР 5-ти скликань.
Потім навчалася у Московській сільськогосподарській академії імені Тімірязєва. Під час Другої світової її евакуювали з тракторною бригадою до Казахстану, де вона робила те, що вміла краще за всіх — орала землю трактором. Одразу після звільнення Донбасу восени 1943-го вона повернулась на батьківщину.
“Людина системи” Паша Ангеліна з дітьми Світланою, Валерієм та Сталіною, 1947 рік. Джерело: Старобешевський музей
Пашу двічі нагородили званням Героя Соціалістичної Праці — у 1947-му та 1958-му роках. У 1950-му вона стала авторкою книги «Люди колгоспних ланів». Померла у січні 1959-го в кремлівській лікарні Москви. Поховали її у селищі Старобешеве на Донеччині.
Такий трактор а-ля “Паша Ангеліна” є у Сіверську
Аби спробувати уявити як це — зорати понад тисячу гектарів орної землі на тракторі 1930-х років — ми відправились до Сіверського професійного ліцею. Тут навчають багатьох аграрних спеціальностей, в тому числі й на трактористів. А ще біля будівлі ліцею, на високому постаменті, стоїть приблизно такий самий трактор, на якому працювала Паша Ангеліна.
“На цьому тракторі пропрацювали 8 людей, і найбільше за всіх — жінка (її прізвище я одразу не назву)… Це такий трактор, який кожну добу, коли він заходив у робочу зміну, знімали піддон двигуна та замінювали дерев’яні вкладиші на колінчатому валу. Кожну зміну це робила жінка! Це настільки тяжкий труд! Це надможливості людини, я вважаю”, — розповідає про трактор 1930-х років директор Сіверського профліцею Володимир Стиранець.
Автентичнй трактор 1930-х років біля будівлі Сіверського профліцею. Фото: Вільне радіо
Він зазначає: окрім громіздкого щоденного обслуговування техніки, на такому тракторі було просто дуже важко працювати.
“Не просто так працювати на тракторі, який не має кабіни, в степу, де пиляка, вітер і так далі. Але ще й розбирати, встановлювати кожну зміну нові вкладиші та знову працювати — це занадто складно”, — каже директор закладу.
В Горлівці з’явився Український державний драмтеатр
Театр створили у вересні 1940-го року, тобто 81 рік тому. Першим його режисером став Петро Авдієнко. Після Другої світової цей театр вже не працюватиме, а його режисер ненадовго очолить й український театр в Артемівську (нинішньому Бахмуті). Про постать режисера та долю Горлівського українського театру нам розповів бахмутський краєзнавець, дослідник історії українських театрів на Донбасі Володимир Сутковий.
Горлівський театр заснував актор з давньої української театральної династії
“Петро Авдієнко належить до відомої сім’ї театралів Аведикових. У 1930-ті роки він разом з матір’ю, Потоцькою-Аведиковою, переїхав сюди на Донбас, і майже все його життя, до 1949-го року, пов’язане із Донбасом. І досить значний вклад він зробив у створення і розвиток Горлівського драматичного театру. Тут працювала його мати, Аведикова-Потоцька, і Діна Островська. Тут запрошували грати й Ніну Тимошенко, яка потім стала заслуженою актрисою України у 1957-му”, — розповідає дослідник.
Про Петра Авдієнка казали: «Актор вибухового темпераменту, імпульсивний, але з глибинним проникненням у сутність образів, які втілював на сцені незалежно від їхнього характеру — героїчного чи побутово-комедійного».
Петро Авдієнко. Фото: Енциклопедія сучасної України
Бахмутський дослідник історії українських театрів на Донбасі Володимир Сутковий розповідає: режисер походить з давньої театральної династії.
“Сім’я Аведикових — це відома сім’я українських театральних корифеїв, її засновник був кріпаком. Потім після реформи 1861-го він зв’язав своє життя з театром. Він працював з Тобілевичем, це було в Крюковому, біля Кременчуга, але він рано пішов з життя. У 1919-му він вже був одружений на молодій актрисі Аведиковій, яка взяла ще артистичне прізвище Потоцька. А в неї було 4 сини: один загинув на фронті, а Петро, Олександр та Василь були акторами. Вона була заслуженою артисткою України, отримав у 1949-му заслуженого артиста й Петро”, — говорить Володимир Сутковий.
Водночас Петро Авдієнко попри те, що був режисером, грав у різних спектаклях.
Актриса Єлизаветра Аведикова-Потоцька, мати Петра Авдієнка. Фото: Вікіпедія
Останні гастролі Горлівського театру були в евакуації
Однією з останніх таких вистав перед Другою світовою війною став спектакль “Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці”.
“В той час вони були в Амвросіївці на гастролях. І 19-го червня (1941-го, напередодні нацистської окупації України, — ред.) вони дали останню виставку перед мешканцями Амвросіївки та Амвросіївського району. А потім почалася війна, і вони разом з представниками Сталінського театру (колишній Донецьк, — ред.) поїхали начебто на гастролі на схід (тому що не отримали можливість поїхати в евакуацію). І потім були в Середній Азії до 1944-го, після чого театр повернувся на Донбас. І тут сформувалися 2 театральні трупи — Сталінська й Артемівська”, — розповідає бахмутський дослідник.
Зліва Ніна Тимошенко у виставі Артемівського театру “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. Архів Михайла Піддубного
А от після Другої світової відомостей про Горлівський Український державно-драматичний театр немає.
“Були місцеві, комунальні театри у Єнакієвому, Чистяковому, Слов’янську, Святогірську, — вони їздили на гастролі по Донецькій області. Але Горлівського серед них я не зустрічав”, — розповідає Володимир Сутковий.
За його даними, більшість акторів, які працювали у Горлівському театрі до війни, перейшли працювати в Артемівський театр. Так, і Петро Авдієнко прийшов працювати до Артемівського українського музично-драматичного театру, який очолював у 1947–1949 роках.
50 років тому вирішили збудувати інженерно-будівельний інститут у Макіївці
Таку постанову ухвалили у високих московських кабінетах Ради Міністрів СРСР 21 вересня 1971-го року. Нині цей заклад вищої освіти називається “ДонНАБА” — Донбаська національна академія архітектури та будівництва.
Макіївський будівельно-архітектурний інститут у Макіївці. Фото: Etoretro
Це виш-переселенець: у 2015-му році його через війну на Донбасі перевели у Краматорськ, залишивши у Макіївці всю матеріально-технічну базу та більшість працівників, розповідає викладач ДонНАБА, кандидат архітектури Олексій Губанов.
Яких фахівців готували у Макіївському виші?
“Заклад дійсно з’явився у 1971-му як окрема одиниця, вийшовши з лав Донецького індустріального інституту. Він готує фахівців з будівельної галузі різних напрямків. І найбільш “цікаві” професії у цьому виші пов’язані з творчістю: це архітектори, містобудівники, будівельники”, — пояснює Олексій Губанов.
Олексій Губанов. Фото: Sergei Tatarinov Zemlekop Bahmut/ Facebook
Він — і сам випускник вишу. Зазначає: роль цього вишу у регіоні визначна.
“На сході це єдиний будівельний виш, який готує фахівців у цьому напрямку. Для підготовки якісних фахівців необхідні викладачі, які мають чинні звання, ступені та мають багато практичного досвіду. В цьому виші вони як раз акумульовані і працюють”, — каже Олексій Губанов.
Олексій Володимирович викладав фахові дисципліни майбутнім архітекторам будівель та споруд.
“Зараз я викладаю ще й дисципліни для підготовки фахівців з містобудування, без яких неможлива архітектурна діяльність. Це архітектурна композиція, архітектурне проєктування, основи реконструкції та реставрації будинків та споруд, соціологія архітектури та міста, регіоналістика в архітектурі”, — перелічує предмети, які читає студентам викладач ДонНАБА.
Втеча вишу з окупації
Нині цей виш ніщо не пов’язує із Макіївкою: ані назва, ані місце розташування.
Корпус ДонНАБА у Краматорську. Фото: Вікіпедія
“У 2014-15 роках виш був переміщений наказом Міністерства освіти. Переміщення було важке — без матеріально-технічної бази. І викладачів, які погодились переїхати, було небагато: більша частина з різних причин залишилась на тимчасово окупованій території. Зараз та частина закладу існує, але вона не є легітимною в законодавчому полі України”, — резюмує представник Донбаської академії.
125 років тому у Краматорську заснували машинобудівний завод
День машинобудівника в Україні святкують щороку 26 вересня. Цьогоріч цей день припадає на 26 вересня. Цього дня у Краматорську також відзначають 125 років від моменту заснування Старокраматорського машинобудівного заводу. Саме у вересні 1896-го року у версті від станції Краматорівка, на лівому березі Казенного Торця пролунав перший гудок новозведеного Краматорського механічного заводу, заснованого німецькою фірмою “Фіцнер та Конрад Гампер”.
До побудови СКМЗ везти обладнання доводилось аж з Європи
Ось що тоді повідомляв про створення цього промислового підприємства російський журнал «Горнозаводський листок»: «Поблизу станції Краматорівки Курсько-Харківсько-Севастопольскої залізниці відомою фірмою «Фіцнер і Гампер» у Сосновицях облаштовується механічний та котельний завод для задовільнення головним чином потреб рудників та заводів Донецького басейну в різних механізмах та котлах». Завод виконував замовлення для шахт у цьому новому промисловому регіоні імперії.
Старокраматорський машинобудівний завод. Фото: Музей історії Старокраматорського машинобудівного заводу
“Кінець 19-го століття — це була епоха бурного розвитку нашого краю: будувалися металургійні заводи, шахти. І устаткування везли з Європи — а це митні та транспортні видатки. І промисловець Гампер, зацікавлений у розвитку цього краю (адже він возив це устаткування) почав розмірковувати як йому знизити і вирішив, що треба тут у нас на місці будувати завод з виготовлення тяжкого обладнання”, — розповідає колишня директорка музею історії “Старокраматорського машинобудівного заводу” Надія Максименко.
За її словами, завод з’явився у сучасному Краматорську не випадково. На той час тут вже був цементний завод. Але засновнику заводу не вистачало коштів.
“А в той час у вже успішного капіталіста Фіцнера були на виданні 3 дочки. І Гампер вирішив одружитися з однією з них та об’єднати капітали (це дуже така цікава історія), і вони створюють фірму “Фіцнер і Гампер”, — зазначає Надія Максименко.
На цей спільний європейський капітал партнери й побудували завод у Краматорську. Першими досвідченими робітниками (столярами, модельниками та ливарниками) тут були поляки — вони брали собі у навчання мешканців сіл поблизу. І робочої сили не бракувало.
Фахівці з Німеччини на будівельному майданчику заводу, 1898 рік. Фото: Музей історії Старокраматорського машинобудівного заводу
“У той час, наприкінці 19-го століття, селянам дали волю. А що з цією волею робити, якщо немає ані свого майна, ні своєї землі? І тому коли вони кинули клич, що запрошують на будівництво нового заводу людей, то з усієї Харківської губернії в цей край потягнулися люди”, — каже колишня директорка музею СКМЗ.
За її словами, нові робітники самі будували собі землянки.
“У крейдяній горі довбали собі землянки, жили в них і працювали на будівництві заводу. Це була дуже тяжка праця: люди й гинули, а за ворітьми стояли нові люди”, — каже Надія Максименко.
Європейці не лише інвестували у Донбас, а й привносили культуру
Разом із заводом розбудовували й поселення, привносячи свою побутову культуру, звички, дозвілля і навіть спорт.
“Приїхали європейці, які звикли жити зручно, тож вони будували тут і поселення. Також вони й своє дозвілля вміли організувати. У нас при заводі створили першу в нашому Донецькому краї футбольну команду. Навіть у музеї футбольного клубу “Шахтар” є фотографія, де зображена перша футбольна команда Краматорського механічного заводу. У її склад входили діти тих промисловців, які приїхали, та молоді працівники-іноземці. Спершу в цій команді грали самі іноземці”, — розповідає колишня працівниця музею СКМЗ.
За її словами, іноземні робітники збудували тут і театр.
“Також грали робітники заводу, і вистави були регулярні. Загалом вони сюди принесли культуру”, — каже Надія Максименко.
У 1898-му швейцарець почав будувати доменні печі на Краматорському заводі та рік потому заснував Краматорське металургійне товариство. На той час капітал Гампера сягнув 6,5 мільйонів рублів.
Конрад Гампер. Фото: Вікіпедія
Але Конрад Гампер раптово та дуже рано помер — у 53-річному віці від інфаркту просто на роботі.
Завод у Краматорівці успішно працював та розвивався. Двічі (у 1900 та 1910 роках — на міжнародних виставках у Парижі обладнання з цього заводу здобуло найвищу нагороду — “Гран-прі”. З 1902-го тут почали випускати прокатне обладнання, а з 1907-го – прокатні стани.
Під час Першої світової завод почав працювати на оборонку: тут з’явився цех для штамповки снарядів. Відтоді військові замовлення будуть ще довго тут випускати — й після 1917-го року, й під час Другої світової, й у мирні десятиліття після неї.
Під час визвольних змагань 1917-1921-го на Донбасі накопичилася велика кількість підбитих паровозів та поїздів. І на базі Краматорського механічного заводу створили базу бронепоїздів — для їх ремонту та виробництва.
Радянська історія Старокраматорського машинобудівного
У 1920-му російські більшовики націоналізували завод, тобто відібрали у власників. Таке відбувалося скрізь. Наприклад, у тому ж 1920-му на околицях Бахмута таким самим чином у голландських підданих націоналізували соляну копальню “Петро Великий”. Голландське акціонерне товариство вимушено було залишити там все обладнання та майно й терміново допомогти своїм найманим працівникам виїхати з Донбасу. Адже директорів-іноземців та членів їхніх родин почали затримувати, погрожувати розправою та кидати до буцегарень. Дорога додому до Європи потягами та морем після такої націоналізації зайняла у голландців багато тижнів.
Більшовицьке керівництво назвало цей завод Краматорським Державним машинобудівним та металургійним заводом. Наприкінці 1920-х, на початку індустріалізації СРСР, старий завод вже не міг упоратися з усім навантаженням. Тож на північній околиці Краматорська вирішили будувати нові цехи. Так з’явився Новокраматорський завод.
Про цей період нам розповідає директорка музею історії Новокраматорського заводу Любов Дзержинська.
“Для нас підприємство “Старокраматорський машинобудівний завод” — це засновник нашого “Новокраматорського машинобудівного заводу”. І спеціалісти, й матеріальна база СКМЗ стали початком історичного літопису будування НКМЗ. І СКМЗ, і НКМЗ під час будування були однім великим підприємством — “Краммашбуд”, — пояснює Любов Дзержинська.
Цех НКМЗ, сучасне фото. Джерело: www.nkmz.com
НКМЗ будували з 1929 по 1934 роки. В тридцятих на території Краматорська ці два машинобудівних гіганти працювали вже окремо. У 1960-1970-х роках на НКМЗ працювали близько 40 тисяч людей, а на старому заводі — близько 6 тисяч. За словами Любові Максименко, тут працювали цілі виробничі династії, де загальний “стаж родини” складав 300-400 років (це якщо скласти всі роки праці на цьому підприємстві усіх членів однієї родини кількох поколінь)!
“Тому це наша історія, тому це наші витоки, і ми дуже пишаємось, що були єдиним цілим. Першим директором нашого заводу (НКМЗ, — ред.) був начальник того об’єднаного будівництва”, — зазначає директорка музею НКМЗ.
“Наскільки мені відомо, завод перебуває у стані банкрутства. Не знаю скільки там за раз працює людей, але будівлю інженерно-технічного корпусу (6 чи 7 поверхів) будуть продавати громаді Краматорська під медичний університет”, — розповідає про нинішню ситуацію на заводі директорка Любов Дзержинська.
Обидві жінки запрошують всіх охочих до промислових музеїв обидвох краматорських заводів — Старо- та Новокраматорського заводів. Вони у різних місцях.
“Буду рада зустрічати вас у Краматорську та показати наш музей, архівні альбоми будівництва нашого заводу, де ви можете побачити як все відбувалося”, — розповідає директорка Новокраматорського музею.
Він працює по буднях з 08-ї до 17-ї, але візити просять узгоджувати телефоном, адже директорка може вести іншу екскурсію цехами заводу.
І на території Старокраматорського заводу, за словами Надії Максименко, теж чудово зберігся музей СКМЗ з кількома виставковими залами. Його також можна відвідати за попередньою домовленістю. За неофіційною інформацією, громада Краматорська наразі дуже зацікавлена у збереженні цього музею. Й нібито ведуть перемовини щодо того, аби облаштувати окремий вхід до цього музею з боку вулиці (а не з заводської території СКМЗ).
День пуску НКМЗ — День машинобудівника — День Краматорська
Любов Дзержинська підкреслює: для відзначення Дня машинобудівника в Україні обрали кінець вересня не просто так, а саме за датою завершення будівництва НКМЗ.
“Взагалі день пуску НКМЗ — це чітка дата, 28 вересня 1934 року, й дотепер ми його і вшановуємо. А День машинобудівника — це плаваюча дата, це останній вихідний вересня. Це у нас і День міста, і День машинобудівника, і день народження нашого заводу”, — резюмує Любов Дзержинська.
Книга пам’яті російсько-української війни
За даними “Книги пам’яті” полеглих за Україну внаслідок збройної агресії Російської Федерації на Донбасі, цього тижня за всі роки цієї війни загинули 48 українських захисників.
Віталій Ломов: живий чи мертвий?
25 вересня 2014-го поблизу Старобільська вважається загиблим Віталій Ломов, 23-річний солдат 1-ї окремої танкової бригади. Він з села Заїзд Прилуцького району Чернігівщини. Його ідентифікували по ДНК у харківському морзі. Але родичі вважають, що це не він. Тому він не похований.
Віталій Ломов. Фото: Книга пам’яті полеглих за Україну, www.memorybook.org.ua
За даними Вікіпедії, в той день 7 років тому він виконував бойове завдання поблизу Старобільська. Потім із товаришами по службі зайшов у одну з кав’ярень міста. Раптом на вулиці пролунали постріли, військові миттєво вибігли. Після цих подій Віталія ніхто не бачив. Пізніше його одяг знайшли на березі річки Айдар.
Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED).
Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів
