Евакуація, звірства окупантів, знищення інфраструктури, зрадники. Те, що спостерігають та переживають українці зараз, було й з попередніми поколіннями 81 рік тому. Згадаймо як це було та порівняймо з нинішньою війною, в якій тодішні визволителі тепер грають роль окупантів.
Про реалії воєнного стану на Донеччині для цивільних під час Другої світової війни розмовляємо з завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Корнацьким. Далі пряма мова.
— Більшість мирного населення не змогла евакуюватись з Бахмута, тодішнього Артемівська, і прожила ці страшні роки в окупації. Хоча про наближення фронту добре знали місцеві люди і керівні органи. Майже одразу після початку окупації нацисти й встановлена ними адміністрація провели перепис населення: близько 30 тисяч жителів налічувало тоді місто (а перед війною населення міста налічувало близько 50 тисяч).
Зазначу, зменшення населення зовсім не означає, що 40% населення евакуювали. Тут і ті, хто були мобілізовані до Робітничо-селянської червоної армії, і ті, чию долю важко простежити. Статистики щодо кількості евакуйованих немає.
Місцеве населення залучали до будівництва укріплень, розбудови народного ополчення, винищувальних батальйонів, які мали виявляти німецьких диверсантів, готували підпілля й партизанський рух. Евакуювалися промислові підприємства: завод “Перемога праці” відновив роботу на Уралі.
Але залишилися неевакуйовані культурні цінності, колекції місцевого музею тощо. Доля місцевого населення мало турбувала партійне керівництво.
За свідченнями тих часів, місцеві очікували від німців тої ж поведінки, як і в Першу світову. Через те, що багато євреїв залишилися, у січні 1942 року понад 3 тисячі з них нацисти знищили в алебастровій шахті.
На початок Другої світової радянська влада не користувалась повагою та довірою населення, про яку завжди твердила. І були ті, хто сподівався на прихід німців – європейських, так би мовити, окупантів, — як на певне звільнення. І, звісно, ніхто не передбачав злочинів, грабунків окупантів і масового винищення цивільних.
Евакуйованих переважно розміщували у Казахстані й Середній Азії. А промисловість вивозили до старих промислових районів, зокрема на Урал, де легше було відновити виробництво.
Промислові підприємства евакуювали більш-менш організовано, разом з провідними фахівцями. А для звичайних людей на евакуаційні поїзди можна було взяти обмежену кількість речей. Перед евакуацією закривали установи, і людей звільняли з роботи саме у зв’язку з евакуацією. На новому місці вони мусили самі дбати про своє працевлаштування, житло та прикріплятися до місцевих установ, щоб отримати продуктові картки. Умови життя в евакуації були досить складні, хоча й різні для людей залежно від їх фаху, суспільного становища тощо.
Простим сільським людям було просто нікуди евакуюватись. Частина з них залишилась на місці та пережила всі труднощі окупації.
Тодішній керівник міста належав до радянсько-партійної номенклатури, і просто за визначенням не міг залишитись в окупації та піти на співпрацю з ворогом. Хоча випадки зради були, в тому числі серед колишніх комуністів, комсомольців тощо.
Кадри для місцевого управління при окупантах вербували серед людей, незадоволених радянською владою, репресованих раніше тощо.
І український національний рух намагався всіляко використати можливості, пов’язані зі звільненням від більшовиків, встановлення окупаційної влади.
Вони намагались проникнути в окупаційні владні структури, щоб проводити свою підпільну роботу, спрямовану звичайно не на прислужництво німцям, а на розбудову української культури та якихось громадських інституцій.
Але звичайно діячі українського спрямування, які так чи інакше співпрацювали з німцями, потім радянською владою трактувалися просто як німецькі прислужники, колаборанти. Їх теж засудили після війни (тих, хто не встиг виїхати на Захід).
Окупаційна адміністрація була неоднорідною. І люди, які на посадах виконували звичайні адміністративно-господарчі функції і не були причетні до злочинів окупантів, не були їх посібниками у каральних акціях, можливо й не заслуговували на те покарання від радянської влади, які відбували потім після війни.
Нищення промислових підприємств, інфраструктури, мереж постачання, електрики, водогону — факти, відомі з Другої світової війни. Радянська влада намагалась всіляко утруднити окупантам їх перебування на захопленій території. І при цьому не дбали про інтереси населення, яке залишалося на окупованій території, як їм виживати.
І люди, користуючись тим безладом, у перші дні відступу радянських військ і приходом нацистів, намагались хоч якось забезпечити себе завдяки зробленим самотужки запасам. Щоб хоч якось пережити той період, на перший час, коли зруйнована вся торгівля, сфера постачання.
Лікарі залишалися так само як залишилася більша частина місцевого населення – не змогли евакуюватися. І зрештою їх покликав залишатися на місці професійний обов’язок. Вони дбали про поранених радянських бійців. При відступі радянських військ вивезли 3 евакуаційні госпіталі. І медики продовжували надавати медичну допомогу місцевому населенню.
В окупаційній газеті “Бахмутський вісник” можна прочитати про те, як при нацистах відновили роботу міської поліклініки на чолі з відомим в місті лікарем Діомідовим. Звичайно, там складається подяка місцевому командуванню за його турботу про хворих, медиків тощо.
Але попри весь цей офіціоз лікарі робили єдине, що можна було робити в тих умовах і що вони були зобов’язані, — виконували свій обов’язок медичного працівника. І до речі саме лікарі після повернення радянської влади майже не піддавалися репресіям. Тому що було зрозуміло що вони робили під час окупації та чому були змушені працювати при окупантах.
Наскільки блокада Маріуполя нагадує блокадний Ленінград? Зовсім не нагадує. Тому що Ленінград після дії блокади залишився майже цілим, за незначними винятками. Хоча населення значно постраждало від голоду. А те, що відбувається в Маріуполі, — це просто планомірне винищення міста і мирного населення, яке там залишилося.
Я вважаю, що це військовий злочин, який набагато перевершує те, що, відбувалося у блокованому Ленінграді. І вина теперішніх окупантів набагато більша, ніж і німецького командування, і радянських керівних органів, які допустили вимирання населення в окупованому місті.
Читайте також: