Лікують тіла і душі: як скалічених і травмованих через війну дітей повертають до життя у лікарні “Охматдит” (РЕПОРТАЖ)
За півтора року повномасштабної війни російські окупанти поранили щонайменше 1117 українських дітей. Малюків, які зазнали серйозних травм чи каліцтв, з різних міст України везуть до столичної дитячої лікарні “Охматдит”, де їм надають кваліфіковану допомогу. Як пацієнти відновлюються після травм, скільки неповнолітніх окупаційні війська поранили на Донеччині та чи відповідатимуть росіяни за скоєне — розповідаємо в матеріалі.
Цей репортаж — перший з серії матеріалів Вільного радіо “Вкрадене дитинство”. Ми присвятили цей спецпроєкт українським дітям, які змушені проводити свої безтурботні роки під вий сирен і свист російських снарядів. Невдовзі на нашому сайті ви зможете прочитати ще два матеріали про українських малюків, чиє дитинство вкрали російські окупанти.
13-річна Катерина Іоргу з Олексієво-Дружківки — одна з 34 дітей, які зазнали поранень 8 квітня 2022-го. Того рокового дня Росія ракетами вдарила по залізничному вокзалу у Краматорську. Ще дев’ятеро неповнолітніх загинули.
“У день трагедії у Краматорську вони мали евакуюватися. Вони приїхали на вокзал, і мама зі старшою донькою пішли за кавою. Якраз вийшли, й ракета влучила [на територію вокзалу], і мама загинула. Дівчинка отримала дуже страшні поранення ніг. Спочатку вона лікувалась у Дніпрі, а потім в “Охматдиті”. Було декілька операцій. У Дніпрі у неї спочатку дістали не всі уламки. Потім почалися дуже сильні болі, робили ще одну операцію, і відновлення ще було довгим. Зараз вона вже бігає, хоча раніше не ходила”, — розповідає комунікаційниця “Охматдиту” Лідія Дмитрашко.
Нині Катя з сестрою, тіткою та бабусею мешкає у Києві й час від часу приїздить до лікарні на огляд.
“Ми її адаптуємо, соціалізуємо, бо дитина дуже закрилася після смерті матері і є певні проблеми. Вона мріє стати моделлю, і ми навіть влаштовували для неї фотосесію, і вона потрапила на обкладинку дитячого журналу”, — каже Лідія Дмитрашко.
Близько року з дівчинкою займається психолог. Завідувачка центру медико-психологічної і соціально-реабілітаційної допомоги дітям НДСЛ “Охматдит” Олена Анопрієнко зазначає, що стан Каті за цей час значно покращився. Однак дівчинка все ще небагатослівна і воліє уникати спогадів про той трагічний день.
“Крім того, що вона втратила житло, вона втратила опору у житті — маму. І їй ще довго доведеться все це переживати. Взагалі ми бачимо як психологи, що діти, які втратили рідних, втрачають довіру до світу. Тут потрібно дуже багато часу, а також ретельно працювати і підтримувати. Психологічна допомога дуже важлива, тому що якщо дитина навіть матиме все, але травма, яка її турбує, буде не пропрацьована, то якість її життя буде не тою”, — говорить фахівчиня.
Лікарня “Охматдит” — місце, куди цілодобово везуть хворих і поранених з усієї країни
До столичної лікарні здебільшого транспортують дітей із важкими травмами, позаяк більш “легких” пацієнтів лишають лікуватися у регіонах. Нині у медзакладі облаштовані 720 ліжко-місць, а за рік спеціалісти надають допомогу орієнтовно 20 тисячам пацієнтів.
Близько 70 малюків та підлітків щодня “проходять” через відділення гострої реабілітації, розповідає його завідувач Павло Андреєв. Реабілітація, зокрема, потрібна пацієнтам, які пережили операції, мають проблеми з координацією та рухами чи вчаться користуватися протезами.
“На початку відкритої війни орієнтовно половина пацієнтів [“Охматдиту”] були діти, які зазнали травм через бойові дії. Зараз це десь 5-10%. Найчастіше вони мають мінно-вибухові поранення. Багато пацієнтів є постраждалими через ракетні вибухи. В таких випадках, як правило, страждають нижні кінцівки. Взагалі уламки ракет можуть потрапити куди завгодно, тому бувають діти і з черепно-мозковою травмою, і з ураженнями верхніх кінцівок”, — каже Павло Андреєв.
Загалом, як розповіли нам в Офісі Генерального прокурора, найчастіше діти зазнають вогнепальних та мінно-вибухових поранень. Дехто з малюків через російську агресію втратив зір, має понівечене обличчя чи інші частини тіла, або ж втратив кінцівки.
Зокрема, за півтора року повномасштабної війни реабілітологи “Охматдиту” допомогли опанувати протези трьом дітям, які через вибухівку втратили руку чи ногу.
“Ми співпрацюємо з протезувальними центрами, але в наших стінах можуть відбуватися заміри і консультації протезиста. Коли пацієнту вже поставили первинний (тимчасовий) протез, то вже в наших стінах проходимо реабілітацію. Ще треба розуміти, що протезування для дітей має враховувати те, що дитина зростає. Дитячі протези можна підкориговувати, тобто трохи збільшувати. Заміна може бути раз на 1-2 роки, залежно від того, як швидко росте дитина”, — зазначає Павло Андреєв.
Діти після травми потребують не лише лікування, а й психологічної підтримки
Із кожною дитиною, яка потрапила під російський обстріл і зазнала травм, працюють психологи.
“Ми супроводжуємо тих дітей, які перебувають у профільних відділеннях. Наприклад, хірургія, де діти мають мінно-вибухові травми, які мають хірургічну патологію або мають хронічні захворювання, в тому числі переселенці. Діти, які були за кордоном і вони травмовані психологічно, бо це переживання тривоги за своїх рідних, це проблеми адаптації”, — каже психологиня Олена Анопрієнко.
Вона додає: через велику війну значно побільшало дітей із тривожними розладами.
“На перший план виступає порушення сну. Також велика кількість дітей має порушення харчової поведінки, депресії, діти чинять суїцидальні спроби, і є діти, які мають певні порушення адаптації. Також серед підлітків ми бачимо тенденції на адиктивну поведінку (зловживання речовинами, що змінюють психічний стан, приміром, алкоголем чи наркотиками, — ред.) Це не тільки фізична травма. Це велике психологічне травмування, яке потребує корекції і довгого супроводу дитини і сім’ї”, — зазначає співрозмовниця.
Тож нерідко дітям вкрай складно усвідомити, що їхнє життя після травми вже не буде таким, як раніше.
“У нас є Марина, яка втратила внаслідок обстрілу ніжку. Дитина була закрита. Боялась всіх репортерів, нікого до себе не підпускала і взагалі не хотіла про це спілкуватися. Була дуже тривожна, знервована, постійно плакала. І зараз на етапі формування культі та протезування ми вже розуміємо, як вона змінилась психологічно. Наша лікарня лікує не тільки медично, вона лікує душу”, — каже психологиня Олена Анопрієнко.
Від надмірного стресу у деяких дітей розвиваються навіть нетипові хвороби.
“У нас був переселенець з Херсона. Він втратив усе: і домівку, і друзів. І на фоні цього у нього розвинулась анорексія. Це хлопчик-підліток, і таке нетипово взагалі, бо за літературою і досвідом на таке більше хворіють дівчата”, — зазначає співрозмовниця.
- Допомога пораненим у Дніпрі: на що можуть розраховувати травмовані на війні та скільки їх — репортаж
Деякі маленькі пацієнти до лікарів ставляться з пересторогою — тоді до них шукають індивідуальний підхід.
“Був хлопчик з Маріуполя, якому уламки потрапили в коліна. Спочатку він взагалі ніяких лікарів не хотів підпускати до себе. Але з реабілітологами знайшов спільну мову. Він дуже любив грати у футбол. І ми змогли розробити йому вправи [для реабілітації] через гру з м’ячем. Перше наше заняття було вже з маленьким м’ячем, і навіть ураженою ногою йому вдалося якось його побуцати”, — пригадує реабілітолог Павло Андреєв.
Як підтримати дитину, яка зазнала поранень через війну
На заняття до психолога в “Охматдиті” ходять не лише діти, а й їхні батьки, говорить завідувачка центру медико-психологічної і соціально-реабілітаційної допомоги Олена Анопрієнко.
“Треба розуміти, що дитина дуже залежна від стану батьків. Якщо вони постійно нагадують, що це було страшно і жахливо, то діти також себе накручують. Наша робота спрямована на роботу з сім’єю. Діти плачуть від того, що бояться за здоров’я своїх же батьків. Якщо у батьків важкий психологічний стан, то в дитини складається враження, що батьки страждають через неї”, — зауважує Анопрієнко.
Аби дитина легше звикла до нових реалій, її варто оточити любовʼю та памʼятати: у тому, що сталося, винні винятково росіяни.
“Важливо створювати простір психологічного комфорту. Звичайне життя: лікування, навчання, малювання, читання, готування і таке інше. Не варто звинувачувати, вселяти почуття провини, щоб не формувати враження, що це трапилося через дитину і могло б не трапитися, якби вона поводила себе якось інакше. Тому що це не залежить від нас. Це війна. Треба фільтрувати, що дивиться дитина у гаджетах, зокрема травматичні фільми й історії”, — наголошує психологиня.
Водночас варто постійно розмовляти з дитиною та не знецінювати її думок.
“Важливо бути в діалозі з дитиною, спілкуватися. Варто запитувати: “Як ти себе почуваєш?”, “Як ти думаєш?”, говорити: “Ми разом, ми все подолаємо”. Щоб діти знали, що їх розуміють. Треба запитувати в дітей поради, бо так ми вчимо їх ставитися до чогось з більш зрілої позиції. Потім це можна поправити, але не критикувати. Сказати: “Я розумію, що ти думаєш так, але з мого досвіду…” і доповнити”, — резюмує співрозмовниця.
Донеччина — лідер серед регіонів за кількістю постраждалих дітей
Як йдеться у відповіді Донецької обласної військової адміністрації на інформаційний запит Вільного радіо, з 24 лютого 2022-го до 22 серпня 2023-го на Донеччині поранень від російських обстрілів і мін зазнали 307 дітей. Водночас в Офісі Генпрокурора зафіксували такі дані про 299 неповнолітніх. Ще 226 дітей, за інформацією ДонОВА, загинули від отриманих травм. Втім ці дані неостаточні, адже не враховують інформації з тимчасово окупованих міст та сіл.
В Офісі Генерального прокурора нам розповіли, що слідчі ведуть досудові розслідування у 3244 кримінальних провадженнях щодо вчинення під час війни злочинів, що стосуються дітей.
Упродовж першого року відкритої війни у відомстві зареєстрували 60 419 кримінальних проваджень за фактами порушення законів і звичаїв війни (ст. 438 КК України), з них 13 725 — у Донецькій області. Через правопорушення за рік повномасштабного вторгнення у регіоні постраждали 2 709 неповнолітніх.
Ще 39 759 справ щодо порушення законів і звичаїв війни відкрили за перше півріччя 2023-го, зокрема 12 807 — на Донеччині. З січня по липень цього року через країну-агресорку в регіоні постраждали 1 375 українських дітей.
Поранення неповнолітніх — воєнний злочин, за який росіяни відповідатимуть у міжнародному суді
В умовах збройної агресії права дітей захищає низка міжнародних документів:
- Конвенція про захист цивільного населення під час війни (Четверта Женевська Конвенція) від 12 серпня 1949 року;
- Резолюції Ради Безпеки ООН №1261 від 1999 року, №1882 від 2009 року, №1998 від 2011 та №2225 від 2015 року;
- Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року.
“Усі вони покладають на сторони збройного конфлікту обов’язок зберігати життя і здоров’я дітей, а також забороняють у будь-яких випадках насилля над життям дитини, її особистістю, спричинення каліцтва, жорстокого поводження і тортур. З огляду на це поранення, а тим більше вбивство дитини є воєнним злочином”, — роз’яснює заступник голови адвокатського об'єднання “Алібі” Олексій Бебель.
Винних у злочинах щодо українських дітей судять незалежно від того, чи вдалося їх “спіймати”, тобто вироки виносять у тому числі й заочні. Зокрема, і за статтею про порушення законів та звичаїв війни (ст. 258 КК України). Такі справи розглядають місцеві загальні суди.
“Розслідування воєнних злочинів на національному рівні здійснюється слідчими СБУ, однак у зв’язку з надмірним навантаженням до такої роботи долучено підрозділи Національної поліції. Курує роботу органів досудового розслідування Офіс Генерального прокурора, у якому створено спеціальний Департамент”, — додає керуючий партнер адвокатського об’єднання Alertes Денис Терещенко.
Крім того, Україна пропонує створити спеціальний міжнародний трибунал, який розглядатиме воєнні злочини росіян.
“На міжнародному рівні розслідуванням та судовим розглядом воєнних злочинів займається Міжнародний кримінальний суд, прокурор якого Карім Хан вже веде відповідну роботу у напрямку кримінального переслідування найвищого російського керівництва. Потрібно також відмітити, що до воєнних злочинів строки давності не застосовуються”, — підсумовує адвокат Денис Терещенко.
19Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
