15 років тому в Ступки на околиці Бахмута вперше за майже століття приїхали онуки засновників цієї соляної шахти, аби відкрити для місцевих їхню власну історію.
Про забуте та згадане європейське минуле на околиці Бахмута Вільному радіо розповідають активісти ініціативної групи “Бахмутська сіль”. У 2006-му вони списалися з нащадками голландських промисловців, які на північній околиці Бахмута, у селищі Ступки, у 1885-му звели соляну копальню “Петро Великий”.
“Тоді ми дуже багато дізналися про історію Бахмута, чого ми не знали. І дізналися про це з іншої країни! Вони зберігають листи, фотографії, квиточки на потяг своїх дідусів-прадідусів ㅡ це цілі сімейні архіви! Це були суцільні відкриття”, — згадує ті події бахмутянка Світлана Овчаренко.
У 2000-х вона працювала журналісткою артемівської газети “Вперед” та написала десятки статей про голландців у Ступках. А вперше про голландських колоністів Світлана колись дізналася від мешканця Ступок, голови “Комітету мікрорайону Ступки” Володимира Чорнозуба.
“Він мені розповів, що там була шахта з голландськими колоністами, і що шахта затоплена, і що зараз там озеро, і, мабуть, що “вони там щось порушили”, і тому в Ступках в городах людей були підтоплення. Він вважав, що у цьому “винні голландці”, і він хотів їх розшукати”, — згадує Світлана.
Виникла група з кількох ентузіастів, які відправили у Нідерланди декілька інтернет-запитів та шукали нащадків колишніх власників шахти, але знайти не змогли. І тут на Артемівський інтернет-форум написав мешканець Гааги Пітер ван ден Ауденрайн. Він володів російською мовою та розповів, що його приятелька показала йому старі фотографії соляної шахти та поштівки, на яких написано “Ступки”, “Бахмут”.
“Звідти летіли до нас сотнями фотографії, документи, листи, спогади. Це були види Бахмута кінця 19 — початку 20 століття. Ми їх розглядали з науковими співробітниками музею, і навіть не могли зрозуміти, де це. Бо таких фотографій не було в Бахмуті”, — згадує Світлана Овчаренко.
Восени 2006-го в Артемівськ приїхав Пітер із дружиною Ханою та онука одного з директорів голландської соляної шахти Якобіна Паардекоопер. Їм було цікаво побачити місце, де колись працювала шахта, оточена будинками поселення.
Від самої шахти нічого не залишилося — вона завалилася у власні виробки, і на її місці вже багато десятиліть лише озеро. Але залишився голландський цвинтар, який у 1980-90-х розтрощили.
Нині його важко знайти у лісосмузі. Голландці відвідали і його.
“Це були хащі. І перед цим ми читали листи, які голландці писали на батьківщину, і в одному із них йшла мова про те, що є голландський цвинтар, там похована дитина, і на могилі вони посадили квіти, іриси (а ми називаємо їх “півники”, синенькі квітки). Ми знайшли ці могили, кам’яні надгробки. І там досі є ці квіти! Це було навіть трохи моторошно, що пройшло понад сто років, і квіти там квітнуть, і люди пам’ятають…”, — згадує Світлана Овчаренко.
Хоча у Ступках майже не залишилось споруд, які “пам’ятають” голландців, ці європейці все ж залишили по собі слід.
“Вони навчали наших дітей-ступ’ян, влаштовували там концерти, організували школу, спілкувалися з цими людьми, допомагали їм, якусь культуру принесли. Мабуть, побудували цю шахту та підняли якось рівень життя цих людей”, — каже журналістка.
Світлану особисто та багатьох, хто дізнався про цю історію, вразило ставлення голландців до минулого.
“Це була дуже значуща зустріч у моєму житті. І, мабуть, головне, що я з цього винесла, — це їх ставлення до своєї історії, до своїх сімей, свого роду. Такі зустрічі реально міняють світогляд та ставлення до багатьох речей…”, — резюмує Світлана Овчаренко.
Під час того, першого, візиту голландці та артемівці зустрічалися великим колом двічі.
“Спочатку зустрілися у мера Бахмута Олексія Реви, а потім — за круглим столом у торговельно-промисловій палаті Артемівська, із представниками ДП “Артемсіль” та іншими. А також зустрічались у бібліотеці. Ця подія була дуже важливою для нас, оскільки ми знайшли те, що шукали довгі роки. Ми все це задокументували, написали історію та видали книжку “Ступки — четвертий вимір”, — каже керівник цієї групи, мешканець Ступок Володимир Чернозуб.
За декілька років видали друге видання цієї книги, оновлене та доповнене. Більшість матеріалів в ній з’явилася завдяки дослідницькій роботі бахмутського краєзнавця Михайла Кулішова. Обидва видання книги можна прочитати в його блозі з історії гірничої справи на Донбасі.
Тоді в Бахмуті та поза його межами знайшлися родини, чиї родичі працювали на тій шахті, при голландцях. Наприклад, Пантелей Федоріщев — дідусь уродженки Ступок Галини Бенци (Федоріщевої), яка нині мешкає у Сєвєродонецьку.
“Мої дідусь та бабуся жили у селищі при голландській шахті, там народився мій батько. Дідусь мій працював на цій шахті, яка належала голландському акціонерному товариству. Бабуся, як всі жінки того часу, була вдома та вела домашнє господарство. В сім’ї було 5 дітей. Тут жили й голландці, в тому числі й директор, інженер і все керівництво, з сім’ями”, — каже Галина Бенца.
У неї та її сестри збереглися речі їх дідуся, в тому числі й книга з дарчим підписом, який подарував Пантелеймону старий начальник-іноземець у 1912-му році. Через понад століття правнука того інженера із сестрою (представниці родини Ван ден Мейзенберг) теж побувають у Ступках та Бахмуті.
Сто років тому, у 1920-му, Ступки покинув останній голландець. Більшовики реквізували (тобто відібрали) шахту за символічно сплачений голландцям 1 рубль.
“Дідусь там більше не працював ні дня. Шахта була закрита. Багато про це не розповідали — в нас у сім’ї це було також як таємниця, тому що бабусин брат емігрував до Америки, і її час від часу викликали на допити. Вони закрилися в собі та жили минулим”, — каже Галина Бенца.
Вона пам’ятає, як у дитинстві ходила на “продльонку” в будівлю тієї самої “голландської” школи, а влітку купалася в озері на місці шахтного ствола (хоча батьки й забороняли).
А ще Галина Германівна пам’ятає, як ходила зі своєю бабусею на “голландський цвинтар” — той самий, який згодом відвідали нащадки засновників копальні.
“Я пам’ятаю ще з дитинства: бабуся доглядала за могилками голландців, а потім й мій тато. Якась голландська жінка, як виїжджала звідси, просила бабусю поглядати за могилкою дитини…”, — каже вона.
За її словами, для всіх учасників те відкриття своєї власної історії було надзвичайно важливим та незабутнім досвідом.
“Вони все витягли наверх! Те, що існувало потай в нашому суспільстві. Всі знали, що там жили голландці, але це не висвітлювалось. Мені було дуже приємно з ними спілкуватись, тому що це нагадало мою родину, моє дитинство…”, — резюмує Галина Бенца.
Нагадаємо, нещодавно у Нью-Йорку Бахмутського району провели Перший літературний фестиваль. Історикиня з Донецька розповіла про інші сторінки європейського минулого Донеччини та Луганщини.
Читайте також: