Видатному мовознавцю та правозахиснику з Донеччини Олексі Тихому могло б виповнитись 95, якби його не засудила та не закатувала у таборах радянська влада. Нині пам’ять та надбання Тихого на Донбасі майже не вшановують та не популяризують.
Про це Вільному радіо розповідає громадський діяч, голова ГО “Бахмат” Володимир Березін.
“Олекса Тихий — це фігура, яка символізує Україну. В 1960-х роках він говорив про Україну і фактично помер за нашу незалежність. Влада вшановує пам’ять патріота лише за вказівкою зверху. А це як раз і є ставлення. Можна говорити багато, що от ми українці. А ось це і є Україна!”, — каже активіст.
Олекса Тихий народився та виріс у селі Іжевка під Костянтинівкою. Й ані теперішня, ані попередня місцева влада нічого не робили, аби зберегти це місце.
“Садиба Олекси Тихого, яка знаходиться за 3 км від центрального ринку Костянтинівки — її практично вже нема. Люди приїздять, кажуть “Хочемо подивитись, де така людина народилась, а нема, там розвалене. “Відмазка” є у місцевої влади, що там українські війська стоять. Ну і що? Можна було домовитись, зайти та зробити це”, — розповідає Володимир Березін.
Активіст Володимир Березін заявляє, що місцева влада Костянтинівки не вшановує постать правозахисника та патріота України належним чином.
“Це ганьба ганебна. Торік депутати подали в Костянтинівську міськраду на сесію пропозицію зробити Олексу Тихого почесним громадянином Костянтинівки посмертно. Відмовили, сказавши, що “У нас вже є вулиця імені Олекси Тихого, навіщо нам ще щось”, — каже активіст.
Також, за його словами, небайдужі зверталися й з ініціативою встановити пам’ятну дошку на фасаді будівлі місцевої поліції.
“Ми, краєзнавці, звертаємось вже багато років, щоб на Костянтинівській поліції повісили дошку, що тут був Олекса Тихий, його там допитували. А поліція не хоче”, — розповідає Володимир Березін.
У Дружківці, де Тихий жив, працював та де його вдруге засудили, є громадська організація — Товариство імені Олекси Тихого. Активісти видають літературу та розповідають людям про борця за волю та мову України у різний спосіб. Товариство започаткувало щорічні Олексині читання, які широко проводили серед учнівства на обласному рівні. Але вже 2 роки їх не проводили під приводом пандемії.
Нині іменем Тихого названий найдовший проспект у Європі: близько 60 кілометрів траси через міста Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ та Слов’янськ мають спільну назву — вулиць імені Олекси Тихого.
Зазначимо, цей проспект офіціального статусу проспекту не має: насправді це безперервна низка вулиць, які проходять через всі ці міста та мають ім’я Олекси Тихого.
Але і тут, за словами активістів, місцева влада пручалася як могла.
“Вони цю вулицю Леніна перейменували (під час декомунізації, — ред.) на Правобережну. І тільки після того, як втрутився голова Донецької обласної адміністрації зверху, змусили назвати цю вулицю іменем Олекси Тихого”, — зазначає активіст.
27 січня 1927 року, на хуторі Іжевка неподалік від Костянтинівки народився Олекса Тихий — учитель, мовознавець, громадський діяч, правозахисник, політв’язень, один із засновників Гельсінської групи зі сприяння дотриманню прав людини. Навчався Олекса Тихий у Часів Ярі, пізніше жив та працював у Дружківці.
У 1948 році його вперше засудили: за критику кандидата в депутати дали 5 років позбавлення волі. Але у вищих інстанціях замінили покарання на умовне. З 1950 року Олексій Іванович працював у школах Запорізької та Донецької областей, викладав біологію, історію. А з 1954 року став учителем історії у рідному селі.
У лютому 1956-го його вперше заарештували — за лист, який він надіслав до ЦК КПРС з протестом проти введення радянських військ в Угорщину. За рік, навесні 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду у нинішньому Донецьку його засудили на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав “за антирадянську агітацію та пропаганду”. Покарання відбував у Володимирській тюрмі та у Дубравлагу.
Після звільнення 15 лютого 1964 року Олекса Тихий вже не міг влаштуватися на роботу за фахом, тож працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником.
Саме в цей період, у 1972 році, вчитель пише свого відомого листа до редакції газети “Радянська освіта”. Листа про те, як зробити освіту та суспільний устрій в Україні українськими.
Адже він пророкував, що покоління дітей Донеччини, які впродовж 20-30 років житимуть, чуючи лише суржик та російську мову, та вивчаючи в школі українську як іноземну, згодом втратять її та українцями не стануть.
“Як можна прогнозувати — це найбільш невдячне заняття! А він спрогнозував. І його прогнози збуваються”, — зазначає голова Товариства імені Олекси Тихого у Дружківці Євген Шаповалов.
Тож ще тоді дисидент радив українізувати освіту в УРСР, припинити фактичний утиск української мови та культури на усіх рівнях та усіляко популяризувати її. Та його на Донеччині та загалом в СРСР так і не дослухались.
“Раніше таку поведінку (русифікаторську, — ред.) від вчителів вимагала влада, а зараз — навпаки: влада вимагає так, як писав Тихий, а от вчителі роблять так, як і робили при радянській владі. На Донбасі це масово, звісно, особливо у міських школах! У сільських школах ще не так… Ми своїми методами моніторимо ж освіту, до останнього часу часто бували у школах, читали лекції на класних годинах (у нас була програма, дозвіл від департаменту освіти ДонОДА)”, — каже дружківчанин Євген Шаповалов.
У 1974 Олекса Тихий написав нарис “Сільські проблеми” та роздуми “Ви і ми”, в яких виступив проти русифікації та на захист української мови.
А ще за 2 роки Тихий разом з дисидентами Миколою Руденком, Оксаною Мешко, Петром Григоренком, Левком Лук’яненком та іншими виступив членом-засновником Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Через літературну і правозахисну діяльність Тихого заарештували вдруге на початку лютого 1977 року.
Радянський суд звинуватив його в “антирадянській агітації і пропаганді” та визнав “винятково небезпечним рецидивістом”. Другого заслання на 10 років у табір особливого режиму на північ Росії тяжко хворий український вчитель не пережив. Олекса Тихий помер 6 травня 1984 року в тюремній лікарні Пермі.
Нині, через десятиліття, його лист до освітян та збірки того часу розбирають на цитати.
“І зараз його слова треба написати на плакаті такому і повісити їх над кожною школою, кожним управлінням освіти та департаментом, і над кабінетом кожного директора. Береш кожне слово Тихого тоді — і воно зараз актуальне. На жаль”, — каже наостанок голова Товариства імені Олекси Тихого у Дружківці Євген Шаповалов.
Нагадаємо, нещодавно Український інститут національної пам’яті оприлюднив 5 документальних стрічок про українських дисидентів. Три з них — про громадських діячів родом з Донеччини, це Іван Дзюба, Надія Світлична та Микола Руденко.
Читайте також: