“Зв’язатися з рідними, стати на українську землю, відчути свободу дій, висловлювань, думок”, — не замислюючись каже захисник Маріуполя Олексій Новіков про те, чого найбільше хотів після повернення з полону. У російській неволі хлопець провів понад два роки. Там досі залишаються його побратими й тисячі інших українських військових і цивільних. Після повернення та реабілітації Олексій розповів Вільному радіо про свій досвід.
Олексій Новіков родом із Маріуполя. На початку повномасштабного вторгнення 18-річний студент-політолог вступив до тероборони. У квітні 2022 року, захищаючи рідне місто, він потрапив у полон. Олексій повернувся в Україну за обміном 14 вересня 2024-го. Раніше мати Олексія Ольга розповідала Вільному радіо його історію.
Зараз Олексій живе під Києвом, ми говоримо з ним по відеозв’язку. Я нагадую, що він може не відповідати на всі запитання і завершити розмову в будь-який момент, якщо спогади будуть надто болісними. Питаю у хлопця, як він почувається.
“Нормально…. Вже нормально”, — посміхається він. На наступні запитання відповідає охоче, виважено і врівноважено, ґрунтовно обдумуючи відповіді й розмірковуючи іноді мудро не за роками.
Долучитися до війська у разі відкритої війни Олексій вирішив ще тоді, коли західні медіа писали про її можливий початок.
“Я до останнього, звісно, зберігав надію, що воно якось минеться і Путіну вистачить мізків і адекватності, щоб не почати такий великий конфлікт. Але мамі казав, що не буду відсиджуватись. Вона розуміла, що мене неможливо намагатися якось переконати чи зупинити. Я доволі вперта людина”, — серйозно починає розповідь Олексій.
До лав маріупольської тероборони хлопець став 25 лютого 2022 року, тоді йому було 18. Разом з побратимами Олексій стояв на обороні Маріуполя у Приморському районі.
“У порівнянні з іншими бійцями, які були з різних регіонів, ти себе більш впевнено почуваєш у своєму місті. Знаєш і розумієш, чого можна очікувати від кожного закутку”, — говорить хлопець.
Підрозділ Олексія намагався пробратися на Азовсталь.
“Ми туди рухалися, не встигли дістатися вчасно, а зв’язок [з командуванням] втратили, не було координації вже далі, були сильні обстріли”, — згадує експолонений.
Росіяни били по Маріуполю з суші, неба і моря. Під килимовими бомбардуваннями триматися купи було складно, і група Олексія розосередилися. 23 квітня вже за містом Олексія взяли в полон представники т. зв. “ДНР”.
“Мене затримували не росіяни. Я їх зустрів вже набагато пізніше як працівників спецслужб і Федеральної служби виконання покарань.
Я так зрозумів, що більшість блокпостів утримувало місцеве угруповання так званої “ДНР”. На подив, вони мене особливо не чіпали. Але й зрозуміло — більшість з них мобілізовані, строковики, тобто там контрактників небагато було”, — розповідає Олексій.
За понад два роки полону Олексію довелося побувати в кількох місцях ув’язнення. Про ставлення загарбників до українських полонених говорить обережно.
“Деякі колонії, так би мовити, “лагідні” відносно, але більшість — це жахливі місця. Особливо в Росії. Якщо сказати про, наприклад, Донбаський регіон (тимчасово окупована частина Донеччини, — ред.), то тут хоч більш-менш [нормальне] ставлення до нас, в Росії немає такого. Росіяни нас ненавидять. Вони нас і за людей особливо не вважають. І якщо навіть у донецьких інспекторів, адміністрації з’являється відчуття влади, коли вони можуть робити що завгодно і знають, що їм нічого не буде за це, то в Росії це проявляється ще сильніше”, — говорить Олексій.
Хлопець погоджується з думкою, яку неодноразово озвучували в інфопросторі інші ексв’язні: до представників деяких підрозділів українського війська окупанти ставляться жорстокіше. І згадує випадок, свідком якого був сам.
“Вони (окупанти, — ред.) якось вирішили “азовців” виділити так, щоб вони не змогли заховатися. І почепили їм георгіївські стрічки як позначки. Ну їх от найбільше, так би мовити, “люблять””, — констатує Олексій.
У полоні в нього почалися проблеми зі здоров’ям — через неякісне харчування та брак медикаментів на ногах з’явилися рани. Експолонений згадує, що таких проблем зі здоров’ям не мав навіть під час бойових дій у Маріуполі.
“Могли їсти прострочені продукти, і проблем не було. Постійно в берцях знаходились, ноги пріли, і ніякого грибка не було, ніяких вошей не було. Всі ці проблеми ми дізналися тільки в полоні вже.
Був випадок узимку, по колонії прокотилось ГРВІ, і тоді скосило дуже багато людей. В кожному бараці близько половини людей важко хворіли. Піднімалася сильно температура, але лікувати майже не було чим. Давали менше ніж 10 пігулок на весь барак. Тамтешні медики казали: “Якщо менше ніж 39 градусів, навіть не підходьте”. Деякі навіть на шикуванні не могли встояти, були дуже слабкі. Я одного разу відчув, що зараз впаду, ледве втримався, був сильний біль в області легенів.
Я лише вдячний медперсоналу в колонії в Торезі. Там вперше було ставлення як до людей”, — згадує Олексій.
Перед обміном Олексія викликали на допит. Спитали, чи хоче він повертатись на підконтрольну українському уряду територію чи залишитись в окупації. Згодом направили до “бараку посиленого контролю”.
“Туди людей заводять перед переміщенням. Тому я подумав, що поїду на обмін. Але намагався сильно не сподіватись, тому що вже було багато розчарувань. Більшість людей [у полоні] звикла вірити в те, що бачать, а не в те, що чують або що їм здається. Особливо люди, які пережили понад 10 переміщень, і кожен раз їм казали “на обмін, ти їдеш додому”, а приїздили в іншу колонію”, — розповідає чоловік.
На питання про те, що допомагало витримувати випробування, Олексій зізнається — віра.
“Спочатку ця віра була в Україну, в наші Збройні сили, в нашу перемогу. І потім вона вже трансформувалася у віру в Бога, коли я вже потрапив у полон. Тому що коли ти не маєш ніякої віри, з’являється відчуття приреченості”, — каже хлопець.
Полон, додає він, яскраво проявляє риси людей: і найгірші, і найкращі.
“Люди відрізані від найзвичайніших своїх задоволень, не можуть задовольнити найпростіші потреби повноцінно. І в цьому психоемоційному просторі вони повністю розкриваються. І чим гірше стан, умови, тим краще ти бачиш, яка людина є насправді.
Це також допомогло мені зрозуміти, що все одно в людях є добро. Воно залишається, незважаючи ні на що. І що люди навіть під загрозою свого життя можуть пожертвувати собою, своїми якимись інтересами. І можуть бути самовідданими”, — каже чоловік.
Олексій мріяв після повернення в Україну передусім зв’язатися з рідними, з’їсти фруктів і “молочки”, звернутися до українських лікарів і нарешті відчути свободу.
“Хотілося банально стати на українську землю, взяти український прапор і нарешті заговорити українською. Це для мене було однією з найголовніших речей, коли я відчув свободу дій, свободу своїх висловлювань, думок, відчув, що можу робити по суті все, що заманеться. Що тепер я хоч якісь права маю”, — каже хлопець
Найскладніше зараз, додає Олексій, — заново звикнути до цивільного життя.
“Я трохи вже адаптувався, але все одно є відчуття, наче я з якогось іншого виміру виліз, — посміхається хлопець. — На тривоги та обстріли я звик не реагувати надто емоційно. Хоча іноді, знаєте, буває не можеш сприймати спокійно певні звуки, візуальні ефекти. Я от, наприклад, нещодавно був в Європі біля аеропорту. Я не можу звикнути до того, що це просто цивільні літаки. Або навіть коли бачу, як якийсь ліхтарик спалахує в небі, не можу звикнути, що це не безпілотник”.
Хлопець наголошує, за полонених треба продовжувати боротись. Попри те, що інформацію варто подавати обережно, мовчати не можна.
“Звісно, ми теж чули і бачили, і самі відчували, що деякі дії людей, які звільнилися, їхні слова можуть негативно вплинути на наше буття в колонії. Але все одно треба про людей казати, що вони досі там перебувають, їм потрібна допомога, що про них мало де дбають.
І якщо ми забудемо зараз про них, то про них ніхто потім не згадає.
Тому не мовчіть. Треба бити в усі можливі двері і, як було сказано Спасителем, “стукайте і вам відкриють”, — впевнений ексбранець Кремля.
На запитання про повернення до рідного Маріуполя Олексій не замислюючись відповідає: “Якщо я туди і заїду, то тільки на техніці, аби встромити український стяг”.
Раніше ми розповідали історію повернення з полону строковика з Лимана Родіона Кузнєцова.
Також своїм досвідом з Вільним радіо ділилися інші звільнені з полону захисники Маріуполя. Ми публікували історії “азовців” Асана Ісенаджиєва, який дістав поранення під час теракту в Оленівці, та Михайла Жаркова, який повернувся з полону на фронт. Військовий загинув, потрапивши під російський обстріл на Луганщині. Дружина Михайла Анна створила петицію з проханням надати йому звання Героя України.