Ці четверо іноземок були волонтерами на сході України ще коли саме слово “волонтер” не всі місцеві розуміли та ставилися підозріло. Що вони тут робили та як згадують свій досвід — розкажемо в статті.
Наташа Ванчек була першою іноземною волонтеркою в Артемівську. Вона приїхала із Сан-Франциско, де до того працювала журналісткою, тоді їй було 26 років.
“Я була там з 1999 до 2001 року як волонтер Корпусу Миру США в Еколого-культурному центрі “Бахмат”. Це був дійсно корисний досвід співпраці з громадськими активістами різного віку. Ми багато працювали над плануванням та втіленням проєктів, місцеві активісти були дуже вмотивовані ентузіасти”, — згадує Наташа.
Під час її терміну в Артемівську (нині Бахмуті) вона проводила заняття з еко-журналістики для підлітків, організувала для кращих з них автобусний еко-тур “Дива та жахи Донбасу” для популяризації локального туризму. А також започаткувала партнерство між вчителями та учнями Артемівська та міста-побратима Омахи у Небрасці, США. Пізніше цей проєкт профінансували американські донори, і вчителі та учні з Артемівська їздили в США та приймали американців у своїх родинах у себе.
А ще вона встигала організовувати щось цікаве та веселе. Як, наприклад, Геловін-вечірку у будівлі палацу культури “Машинобудівник”. Її учасники — бахмутські підлітки й дорослі — самі зробили костюми, грим та за керівництва Наташі організували розваги. В тій будівлі багато років знаходився офіс ЕКЦ “Бахмат”.
“Здається всім було легко, щиро та весело. Було веселіше, ніж навіть така вечірка у США. Багато хто з моєї родини були так раді надіслати прикраси та матеріали для цієї вечірки, а щодо решти ми імпровізували”, — згадує колишня волонтерка.
Вона додає, що слідкує за новинами з Донеччини, наскільки може.
“Але я не думаю, що можу повністю зрозуміти як це — жити там в останні декілька років”, — каже Наташа.
Нагадаємо, палац культури “Машинобудівник” згорів дотла влітку 2018 року. Нині будівля стоїть занедбана.
Джудіт Мендел зараз 85 років і вона живе у Каліфорнії, на західному узбережжі Сполучених Штатів, неподалік від Лос-Анжелесу, в окрузі Оріндж. А 20 років тому вона святкувала своє 66-річчя разом зі співробітниками Артемівської міськради.
“У 2001-2003 роках я 27 місяців жила в Артемівську як волонтерка (Корпусу Миру США, — ред.) та працювала з власниками малого бізнесу й з громадськими організаціями, аби допомогти їм із сучасними підходами в бухгалтерії, фінансовою та балансовою звітністю”, — згадує американка.
Вона розповідає, що для цього більше ходила до підприємців та організацій, а не у міськраду. Пам’ятає зокрема як співпрацювала з ветеранською ГО та з міською організацією євреїв.
“Але хтось з міськради (вже не пам’ятаю його прізвища, на жаль) казав мені, хто з підприємців просив моєї допомоги, і я зустрічалася з ними. Я опитувала їх та дізнавалась які в них були потреби для роботи, пропонувала як це вирішити”, — каже жінка.
Також вона відвідувала дітей у Парасковіївській школі-інтернаті.
“Ми зустрічалися з дітьми та вчителями у школі-інтернаті, показувала щось типово американське. Дітям було десь від 5 до 18, там вони вчилися та жили, оскільки їхні батьки або померли, або були у тюрмі”, — згадує Джудіт.
Зокрема, вона показувала дітям з цього інтернату як американці святкують Геловін та Різдво, грала з ними в “Бінго” (американське лото) тощо. Але найкраще Джудіт пам’ятає свою співпрацю з міською бібліотекою, для якої отримала грант на комп’ютери.
Також вона започаткувала безкоштовний розмовний Англійський клуб у читальній залі міської бібліотеки для дорослих — за зразком тих, які є у США (спочатку вона використовувала й матеріали, які їй надіслали з дому).
“У мене було 2 групи: одна, вечірня, для дорослих, які працювали. А одна вдень, коли закінчувалися уроки в школах, — для старшокласників. Ми починали з простих слів, які можна було візуалізувати та почути їх вимову, та рухалися до якихось складніших речей”, — розповідає волонтерка.
Також учні, студенти та вчителі англійської мали змогу попрактикувати англійську й у живому спілкуванні.
“Старшокласники та вчителі англійської допомагали мені порозумітися з іншими (наприклад, під час зустрічей з вищезгадуваними організаціями). Оскільки моїх знань російської вистачало лише для якихось практичних речей – скупитися у магазині, придбати залізничні квитки. Але я розуміла, коли робила помилку: тоді я просто повторювала слово або вимовляла його трохи по-іншому”, — розповідає волонтерка.
Американка згадує, місцеві мешканці, з якими вона зустрічалася, були дуже експресивні та залюбки їй допомагали. Траплялися й смішні історії через різницю в культурах.
“Пам’ятаю Великдень, як люди ходили навколо церкви за священником, і раптом він дістає величезний пензель, мінімум 10 дюймів завширшки (25 см, — ред.), ось який, як для малярських робіт! І ось він занурює його у воду та починає бризкати ним натовп. Люди сприймали це як святу воду, а він над ними молився. Але я була у зимовому пальті, було дуже холодно, і я убігла! Це було забавно, як на мене”, — каже американка.
За її словами, одна з культурних розбіжностей, яку вона досі пам’ятає — це острах захворіти від легкого вітерцю чи протягу.
“В автобусах жінки з дітьми просили зачинити люки та вікна, навіть якщо в автобусі було задушливо та вітерець охолоджував пасажирів”, — каже вона.
Але загалом американка згадує цей свій досвід, як приємний.
“В Артемівську мені жилося добре, у мене були гарні друзі — Лідія Мирошниченко, Дмитро Мащенко та інші. Я познайомилася з вашою культурою”, — розповідає Джудіт Мендел.
Нині вона живе у громаді для літніх людей.
“Вона на величезній території, де мешкають 1 800 людей віком 55+. І у нас є багато клубів: арт-студія, заняття з фотографії, деревообробна майстерня тощо. Я люблю грати у різні карткові ігри. Тут є багато такого, що допомагає людям розширити їхні життєві інтереси. У нас є 5 басейнів”, — каже жінка.
Там вона продовжує волонтерити й донині.
“Я вже давно не працюю за гроші, а роблю волонтерську роботу — це природньо для мене. У комп’ютерному клубі з 25 комп’ютерами, це безкоштовно для людей. Я надаю їм низькокваліфіковану допомогу (показую як сканувати, роздруковувати фотографії), а для серйознішої допомоги є 2 досвідченіші супервайзери. Також працюю з організацією, яка допомагає нужденним родинам. А ще — над запровадженням політичної реформи у країні”, — каже американка.
Додає, що за новинами з Донеччини та України слідкує лише якщо це новини світового масштабу.
“Я була шокована дізнатися про війну з Росією, яка так зачепила Донецьку область. На початку 2000-х там і слова про це не було”, — каже жінка.
“Я була волонтеркою в Артемівську у 2005-2006 в екологічній ГО, Еколого-культурному центрі “Бахмат”. Я проводила заняття для школярів з екології англійською мовою. Не знаю навіть, чи перейняли вони багато чогось від мене. Це більше я навчилася у вас. Моя уява про те, як працює політика, повністю змінилася”, — розповідає Ясмін.
Влітку вона була лідером у волонтерському літньому робочому таборі за містом, як нині БУР (Будуємо Україну разом, — ред.), — у Парасковіївській школі-інтернаті.
З місцевими активістами німкеня спілкувалася спочатку англійською.
“Але потім здебільшого я розмовляла російською, яка покращувалася. Спочатку це було важко, але потім окей”, — каже Ясмін.
Знання мови, яку вона опанувала тут, стало в пригоді й у її подальшому житті. Нині Ясмін — історикиня, викладає у Гайдельберзькому університеті, пише дисертацію про Другу світову та багато працює в архівах країн колишнього СРСР.
Анна приїхала до Артемівська на пів року, коли їй було 27, і вона вже була заміжня. Жінка проводила еко-заняття зі школярами у ЗОШ № 24, теж англійською. ГО, яка приймала її тут, називалася “SVIT”. Цю можливість вона знайшла через польську мережу SCI.
Ті заняття Анна готувала з іншою волонтеркою, німкенею Женею Руттенберг.
“Це був 2006-2007 рік. Заняття були цікаві, але, гадаю, іноді ми мали проблеми з мовою. Дітей було небагато, але вони були милі. Ми могли спілкуватися англійською, але це була екологічна тематика, тому словниковий запас був специфічним. Тому іноді їм було важко зрозуміти. Це були заняття в ігровій формі про проблеми води, енергоефективності у наших оселях, забруднення повітря, гірниче видобування, проблеми сміття тощо”, — розповідає Анна.
З проблемних моментів, які їй не подобалися, вона згадує транспорт.
“Бронювання квитків на потяг — це було тяжко: ви маєте звернутися заздалегідь, з паспортом, забронювати на своє ім’я. Я не знала як дістатися з одного міста в інше: маршрутки, автобуси… — мені з цим було важко”, — згадує волонтерка.
Були й теми та розмови, на які у полячки та місцевих був тоді кардинально різний погляд.
“Пам’ятаю, що розмовляла з кимось, і була така репліка, що “Радянська Армія — це наші герої” — у польській історії це зовсім не так! Але я не заглиблювалася у такі розмови, аби не створювати непотрібних конфліктів”, — каже Анна.
Вона додає, для неї ті пів року на Донеччині були цікавим досвідом.
“Я щаслива, що була там. Багато чого дізналася, і це надало мені певного розвитку. Були якісь культурні відмінності, але я впоралася з цим. Всі були приязні та хотіли допомогти”, — підбиває підсумок свого волонтерства на сході України жінка.
Нині Анні 40 років, вона доглядає вдома 3 дітей та навчає їх. Одночасно навчається у школі Монтессорі. Живуть Гумковські у Варшаві.
Читайте також: