Бахмутський адвокат Олег Романенко майже третину життя присвятив дослідженню свого родоводу. Що це йому дало, з чого почати власний пошук та чи можна щось знайти, якщо архіви залишились на окупованих територіях — Олег розповідає в інтерв’ю Вільному радіо.
“Мій генеалогічний пошук почався з рядка про дім дідуся у Бахмуті”
Нещодавно Ви опублікували такий пост у соцмережі: “Я закрив свій особистий гештальт та більше не хочу вдивлятися у минуле”. Розкажіть, про що це.
У той день я закрив для себе певну віху — отримав електронною поштою фотографію, на якій був зображений мій прапрадід. І я для себе сказав, що все, можна поставити крапку. Тому що далі йде область здогадок, припущень, і на цьому етапі вже можна зупинитись.
Тобто, Ви 15 років збирали історію Вашої родини, правильно?
Так. Починається воно, звичайно, як історія твоєї родини, але будь-яка така історія відображає історію твоєї країни. Це була епізодична знахідка у бібліотеці нашого Бахмутського краєзнавчого музею — мені трапилась книга “Оцінка оподаткування нерухомості Бахмута за 1908 рік”. Я завжди знав свій дім — дім діда по Садовій, в якому я народився. І, відкривши вулицю Садову, я зі здивуванням побачив прізвище свого діда. Звісно, це було дуже цікаво. Я звернувся до Татаринова Сергія Йосиповича (колишнього директора Бахмутського краєзнавчого музею, — ред.), він сказав “Цим треба займатись, бо якщо є такий запис, значить ти — бахмутянин як мінімум у третьому поколінні” (адже мій батько теж народився у Бахмуті у 1945 році). Тому це, звісно, викликало неабиякий інтерес.
Я пішов у Артемівський ДРАЦС та спитав, як знайти певні відомості про рідних. На це завідувачка мені відповіла, що у них зберігаються актові записи за такий-то період, а мені треба звернутися у Державний архів Донецької області.
Тож записи з якого періоду зберігаються у Бахмутському ДРАЦСі?
Я знаю (але можу й трохи помилятися), що коли наближалися трагічні події 2014 року, наш ДРАЦС передав у Державний архів Донецької області на зберігання метричні книги про хрещення, вінчання та смерть станом на 1917 рік та пізніше. Точно 1910-1918 роки (тобто церковні метричні книги за ці роки, — ред.) до 2014 року зберігалися у нашому ДРАЦСі.
Знаю, що нині у ДРАЦСі мають зберігатися книги станом на 1936 рік. Все, що до цього, у 2014-му вони здали.
У той момент діяла інструкція — вони по-іншому й не могли вчиняти, ніхто ж не знав, що всі ці трагічні події так стануться. Гадаю, на той момент вони діяли правомірно. Хоча, якби не передали б, ці книги були б зараз тут, у Бахмуті.
Система ДРАЦСів у нашій країні запрацювала на повну десь з кінця 1918 — на початку 1919 року. Навіть був певний період, коли у церквах ще вели метричні книги, але вже й функціонували ДРАЦСи. І з 1919-1920 система ДРАЦСів була вже по всій “країні Рад”.
А церковні метричні книги продовжували зберігати у ДРАЦСах, тому що люди отримували паспорти, закордонні паспорти тощо.
Ви користувалися книгами історика Сергія Татаринова про історію Бахмута?
Безумовно, тому що його книги мають великий інформативний краєзнавчий матеріал. Але генеалогія — це дещо інше, вона базується на безумовних актових записах. Якщо це дожовтневий період (тобто до 7 листопада 1917 року, — ред.), період Російської імперії, то це метричні книги. Церква завжди була поряд з людиною у найвідповідальніші моменти людського життя: це народження, вінчання та смерть.
У Бахмуті вінчали та хрестили у всіх церквах окрім Всіхсвятської, яка донині знаходиться у верхньому парку. Вона була цвинтарною церквою, знаходилася на міському цвинтарі — в ній лише відспівували.
Мої предки були прихожанами Благовіщенської церкви, на місці якої нині стоїть Бахмутська райдержадміністрація.
До речі, там збереглася хрестилка. І це біль — я втомився всім казати, що це єдиний автентичний пам’ятник, який залишився від Благовіщенської церкви. В ній нині розташована реєстраційна служба та щось ще. Можна було хоча б на цій будівлі встановити меморіальну дошку або якусь капличку, баню прилаштувати.
… Не кажучи, що цю будівлю варто занести в реєстр пам’яток, правильно?
Можливо й так, але ця будівля — кінця ХІХ століття. Сказати, що вона несе якусь архітектурну цінність — ні, але принаймні це автентична будівля, яка збереглась від Благовіщенської церкви. До речі, немає навіть фотографії цієї церкви.
Є, але тільки не зблизька.
Так. А хрестилка ось є. Це пам’ятка того ж порядку, як і арка Покровської церкви.
Як Ви вважаєте, що зараз з Державним архівом Донецької області?
Я з 2014-го в Донецьку не був, але думаю, що колекція метричних книг, мабуть, на місці. Гадаю, й більшість співробітників архіву там і залишилась. Взагалі, колекція метричних книг ДАДО унікальна, і стан збереження їх дуже добрий. На жаль, по Благовіщенській церкві книги збережені з 1861 року. А по Маріупольському повіту є книги, які охоплюють навіть кінець XVIII століття, є “ревізькі казки”, є надзвичайно унікальні документи по греках Приазов’я.
Там було 2 відділення: до них приєднали ще колишній партгоспархів. Серед документів, які я опублікував у себе в соцмережі, є й партійні документи ячейки фонду друкарів Артемівська. Рідний брат мого діда, Василь Іванович Романенко, був секретарем цієї ячейки. Тоді було проблематично отримати там документи. Можливо, зараз вони й вивезені у Російську Федерацію, хоча стверджувати це не можу.
“В архіві СБУ все було налаштоване на те, щоб ти відстав”
На той момент ці архіви були унікальні, тому що відкривали правду на той жахливий період: репресії, колективізація, післявоєнний голод, статистика. І документи там надавали з величезним “рипом-скрипом”. Архіви СБУ, скоріш за все, вивезені (до Росії, — ред.). До 2014-го року я звертався до архіву СБУ з запитами, але, як правило, отримував звідти формальні відписки: “На архівному зберіганні немає” — все було налаштоване на те, щоб ти відстав. Хоча, коли ти туди приїздив та вказував одиниці зберігання (які могли бути й у відкритому доступі або як посилання в публікаціях окремих авторів), документи видавали. Що з ними зараз — це питання.
Інформативними є навіть документи судів, судові справи. Адже життя не зупинялось ані у 1920-ті, ані у 1930-40-ві роки.
Коли змінилась суспільна свідомість, коли змістився інтерес від колективного до індивідуального, коли генеалогічні запити та пошуки стали масовими, тоді трішки ця незграбна махіна архівів розвернулася. І дуже швидко генеалогічні питання віднесли в архівах до платних послуг. І тоді “все заквітло та заколосилось”.
Історія будь-якої родини несе історію свого часу. І коли людина опускається на одну гілку нижче свого родоводу, він/вона має розуміти, в яких суспільних подіях його предок міг брати участь. Наприклад, війна 1904 року — Російсько-японська війна. Чи підлягав рекрут мобілізації? Безумовно. Чи функціонували тоді військові столи присутності (військкомати, — ред.)? Безумовно. Чи стояв він на обліку як рекрут? Так, треба дивитися, які роки підлягали тоді призову. Та відповідно надсилати запити та дивитися — є він там чи ні.
Люди гинули. Велика, Перша світова війна 1914 року — був навіть Бахмутський піхотний полк — та подивіться, скільки загинули бахмутян! І родини отримували пенсії, соціальні виплати. А скільки нагороджених! Де це все? А воно все лежить в архівах Петербурга, але дуже чекає на свого дослідника.
Ми, люди XXI століття, не можемо давати оцінку та навіть відчути той час, навіть періоду пів століття тому. Зараз дуже цікавий напрям в історії — її задають, як правило, французькі історики-медієвісти (історики, які досліджують середньовіччя, — ред.). Вони кажуть, що нам не зрозуміти історію, оскільки ми живемо в зовсім інших реаліях. Головне — вловити дух історії. Дуже небагатьом дається оце відчуття часу. Тому що, власне, час, хронологію теж вигадали люди. Тому генеалогією варто займатись!
Що Вам це дало, як Вас змінило чи зміцнило?
Є, звісно, це відчуття, що ти — посередник між минулим та майбутнім, наче ти живеш тут і зараз, і ти і їх вже знаєш (своїх предків, — ред.), але не знаєш, як буде далі. Що ми передамо нащадкам — теж питання, та чи будуть вони хотіти знати про те, що було?
Щодо предків, це дуже особисте, екзистенційне питання. Дослідження свого родоводу дає розуміння того, чому ти такий. Коли я читаю у протоколі допиту брата свого діда, що він класових ворогів не викривав, а прикривав, зокрема, Григорія Баглюка та Василя Гайворонського (журналісти, письменники, представники “розстріляного відродження” на Донбасі, — ред.), то я можу ним тільки пишатися. І я хотів би бути таким самим, як він.
Взагалі, 1920-ті — початок 1930-х років не досліджені та, як правило, ще “не розкаяні”. У фондах бібліотеки ім. Крупської (які, до речі, теж залишилися у Донецьку) — просто надзвичайна колекція друкованих видань 1920-х років, зокрема, щоденних газет. Там — острівець “червоного побуту”. І він не абстрактний (що це було десь там у Вологді, наприклад, або у Чернігові), це було в Бахмуті до 1924-го року та після цього — в Артемівську. Я брав там підшивки журналів “Забой”, “Голос печатника”. Тижневі газети були “Бахмутська копійка”, “Бахмутське слово”, а щоденна преса пише про повсякдення, тобто зараз це — історія повсякдення.
Наприклад, оголошення: “Міщанин такий-то продає хомути”. “До суду викликається свідок такий-то”. “Оголошується про заручини дівчини такої-то з таким-то. Хто має заперечення чи знає, що він перебуває у таємному шлюбі або заручений, просимо оголосити”. Ось це — справжня історія! Рішення гласних Дум (депутатів рад, — ред.) — як нині Бахмутська міськрада публікує рішення сесії, аналогічно публікували й у той час. Сперечалися між собою гласні, міський голова щось там їх не влаштовував, якісь вони кошториси затверджували…
Іноді читаєш, як вони (профспілка друкарів Артемівська, — ред.) проводили антирелігійну пропаганду. Нам чомусь здається, що там всі були “полум’яними революціонерами” — дурниці! Збираються робочі у свій вихідний… “Товариші Іванов, Петров пообіцяли та й не прийшли. Проте такий-то прийшов, але відмовився агітувати проти релігії”. Пішли вони у наше село Покровське (мабуть, шефство було). І в протоколі зборів, на яких цього чоловіка “пропрацьовували”, він сказав “Я не піду, мені соромно”. Його питають, чому, а він: “Як це? Ми приходимо в дім, вламуємося, кажемо: “Знімай ікони, гаси лампади”, жінка голосить, чоловік лається, пес бреше… Я не хотів би”. Якусь там вони жінку вмовили, вона кіот зняла (невеличкий засклений ящичок для ікони, — ред.), ікону викинула, а коробочку залишила: сказала “Я там нитки буду зберігати”.
Ось це — історія повсякдення, і вона цікава, тому що ось так жили люди: щоденними своїми турботами, думали про хліб насущний, думали про дітей, про роботу. Вони ж не думали, що колись стануть об’єктом генеалогічного дослідження, вони були просто людьми!
Є у нас вже такі люди, які готові за людину зібрати дані про її/його родину, за гроші ймовірно? Якщо так, де їх шукати?
Для мене це більш особисте. Буває, пишуть мені: “Я такий-то, прочитав на форумі ваші дописи, готовий співпрацювати: надати такий-то бюджет та оплатити вашу роботу”. Я ніколи не залишаю жодного листа без відповіді, пишу як викладач історії про те, що це дуже особисте. Ви це відчуєте за тремтінням у своїх руках! Будь-який генеалог, читаючи документи, розуміє: “Це мій!” (родич, — ред.) Я не можу за вас подивитися й сказати, що, приміром, ця Дар’я Миколаївна — ваша тітка. Ви це побачите з контексту, з того, де цей документ лежить та чому він тут. Люди не розуміють, що у цьому пошуку багато особистого, інтуїтивного, яке не передати.
Є люди, які працюють на професійній основі (генеалоги, — ред.) З деякими з них у мене був конфлікт. Буває, трапиться якась епізодична знахідка. Наприклад, в Бахмутському музеї висить чудова фотографія службовців нашого солерудника, близько 40 фотографій, і під кожною світлиною — підпис. Я подивився — “моїх” немає (хоча у мене була інформація, що мої предки могли працювати на ньому). На генеалогічному форумі я написав, що “Я натрапив на такий-то документ”. Люди просили подивитися й перевірити, чи нема там їхніх родичів. І тоді я взяв та завантажив фото на той форум.
І десь за два дні мені телефонують та натякають на те, що краще б я видалив це фото (аби його побачили менше людей, які ведуть генеалогічний пошук самостійно, не користуючись платними послугами генеалогів). Я одразу припиняв такі розмови: “Я вчиняю так, як вважаю за потрібне. Давайте ми закриємо цю тему”. Це був один такий неприємний ексцес.
Набагато коректніше таке оголошення: “Їду в ДАДО, продивлятися фонди Миколаївської церкви за такий-то період. Буду шукати Романенка, Іваненка, Новодрана”. Відповідають: “Якщо трапиться Билбасенко, “візьміть на олівець”. Це — правильно!
Тобто це певне братерство…?
Так, генеалоги — це як одна сім’я, люди, трохи занадто захоплені. Тут гроші, на мою думку, просто недоречні. Якщо я бачу, що людина хоче, але не знає як, їй/йому завжди треба допомогти. А коли людина хоче привезти стос грошей та каже “Ти займися, привези “від мене й до Рюріка”! Але до Рюріка не вийде.
Чомусь приходять люди й кажуть: “Я знаю точно, що мій дід був дворянином”. У нас така тенденція — кожний вважає, що він дворянин. Якщо дійсно твій предок належав до дворянського стану, пошук про нього набагато простіше. Тому що це — пряма дорога у департамент геральдики у Петербурзі, адже обов’язково на кожного дворянина заводили формулярний перелік, він обов’язково служив. Табель про ранги, Петро Перший відкрив такі “шлюзи” для поповнення дворянського стану з-поміж простолюдинів…
Такі собі “соціальні ліфти”?
Абсолютно правильно: 9-й клас давав право на особисте дворянство, а 5-6 класи (у різні роки по-різному, військова або громадянська служба) — давали право на спадкове дворянство. Тому чоловік міг народитись й у родині міщан або священників, але завдяки успіхам у службі він піднімався у дворянський стан. У 1917 році вже не знали, що робити з цими усіма збіднілими дворянами! Їх було дуже багато, але у них нічого дворянського, окрім титулу, не було: подивіться на будь-які розповіді Антона Чехова.
Якщо люди належали до елітарного стану, тобто якщо були військовим або священнослужителем, або належали до спадкового дворянства, пошук може йти як по маслу. Формулярні, нагородні листи, просування по службі… А простолюд у всі часи, як правило, не залишає після себе значних матеріальних слідів. Це проблема не лише генеалогії, а й усієї історичної науки.
Наші шкільні підручники з історії — іноді брати в руки не хочеться: якась безособова хронологія, тобто є якийсь подієвий ряд. А за ним стоїть колосальна трагедія, біль народу!
От ми кажемо про колективізацію. Зазирніть всередину своєї родини, подивіться: чи були ваші предки селянами? Чи ковтнули вони розкуркулення? А може, як брат мого діда Василя Івановича, вони самі брали в ньому участь — ходили розкуркулювали селян?
Моя бабуся була у поважному віці, і я все не міг зрозуміти: вона починає розповідати, аж набридло: “Актювісти ці прокляті, прийшли все забрали!..” Думаю, що за “актювісти”?.. І якось я обрав момент її просвітлення, кажу “Ба, а хто такі ті “активісти”?” І вона навіть по іменах назвала: “Та ж підглядали, чи є хліб у хаті! А потім як прийшли, батько був у полі, і все забрали”. Як “забрали”? І виявилось, що ми — розкуркулені! Вона каже: “Прийшли активісти (“актювісти” вона їх називала), а ми встигли телицю відігнати до лісу”. Дідуся забрали — він 10 років у Сибіру ліс валив…
Можете дати пораду людям, з чого почати? Та чи допомогла Вам юридична освіта?
Коли треба подолати бюрократичну машину, необхідно поставити питання так, що “Я маю право, я громадянин України. Якщо ви мені відмовляєте, відмовляйте письмово”. Хочу дати пораду: користуйтеся можливістю, поки живі ваші родичі: почніть з опитування. Що б вони не казали, які б фантастичні речі вони не розповідали, записуйте їх! Вони дадуть вам напрямок пошуку.
Ви маєте розуміти, що ми живемо в тому регіоні, де сталого населення — одиниці. Як правило, на Донбасі український етнос розмитий. Нескінченні трудові міграції, голодомори, післявоєнне відновлення — все одно ваші предки тут звідкись узялися.
— Якщо є якісь документи в родині, їх треба обов’язково зберегти або як мінімум зробити з них копії.
Тут є моральний аспект. Уявіть, ви приходите до самотної літньої людини та кажете, що є його/її родичем. Боже, як вона вам зрадіє! Якщо ще ви її будете слухати — для неї це подія! Ви ж не можете потім прийти додому, заповнити клітинку в генеалогічній таблиці й сказати: “Ну все, красно дякую, мені від тебе більше нічого не потрібно”. Почнеться спілкування з цими людьми, і, як правило, ви побачите, скільки у вас достойних родичів у вашому житті! Можливо, вони потребуватимуть вашої допомоги, і ви маєте цю допомогу надати.
— Друга порада — є трудові архіви, і вони нам доступні. Радянська бюрократія — просто подарунок для генеалогів! Розпитайте своїх родичів, де вони працювали, і це дуже об’ємний масив інформації.
— Також є така установа в місті як бюро технічної інвентаризації. Здавалося б, де генеалогія, а де БТІ! А я там навіть потрапляв на дореволюційні документи, і періоду окупації теж є. У 1942 році міська управа видавала технічні документи на будинки.
Тобто джерела генеалогічної інформації можуть бути там, де ви навіть не очікуєте! Якщо ви зазирнете вглиб своєї родини, ви знайдете аналогічні історії. І це потрібно робити, адже це — справжня історія!
Читайте також: