Ігор Зоц випускав “Донеччину” від початку 1990-х і понад чверть століття. А влітку 2014-го покинув окуповане місто, 5 років випускав “газету у вигнанні” та написав книгу про “лицарів України” на сході.
Голова спілки краєзнавців Донеччини Валерій Романько розповів, що навчав вас у школі у Новотроїцькому, і що там дуже пишалися, коли Ви вступили до київського вишу. Розкажіть про своє дитинство.
Я починав вчитися на межі Дніпропетровської та Донецької областей, в Межівському районі у селі Іванівка Дніпропетровської області, звідки мої батьки. Там я закінчив 7 класів школи, там вчителювали мої батьки, так що я — вчительський син. Звичайно, книги були у нас в пошані. Тому у мене не тільки дитячі були розваги, але й спілкування з книжками було змалку. І у 8 класі я почав писати шкільні твори, які вирізнялися від творів інших однокласників. Але про журналістику я не мріяв. А у Новотроїцькій школі я закінчував 9-10 клас, і я почав писати там до газети, мені це було цікаво.
Я щасливий, що саме такий шлях я пройшов. Це були застійні часи, і коли школи в містах були зрусифіковані (іншої мови там не було, окрім російської), а в селах залишилась українська мова викладання, їх не чіпали. Я дуже радий, що рідною мовою навчався. Я взагалі не уявляю як би я міг навчатись в Донецькому чи Дніпропетровському селі російською мовою.
Ви були завідувачем відділу у Красноармійській міськрайонній газеті “Маяк” ще до вступу у журналістський виш. Про що тоді писали місцеві газети? Чи правда, що більшість газетних площ була під загальнорадянські новини, а локальних новин майже не було?
Ви знаєте, новини були. Це сталося після 10-го класу, що я не вступив до вишу, до Київського університету. І мене взяли на роботу: я з села Успенівка щодня їздив на роботу у Красноармійськ, в газету. І я писав матеріали про те, як будується місто, розповідав про будівельників, шахтарів, їздив на шахту у Димитров, на шахту ім. Стаханова — писав про те як вони працюють.
Від журналіста вимагалося розповісти про звичайних людей, які довкола тебе, які працюють, живуть своїм виробничим життям — розповісти про них цікаво. Газета, в якій мені пощастило працювати у Красноармійську, виходила українською мовою. Це була одна з небагатьох в області місцевих газет у такому форматі, і це сприймалося абсолютно нормально в застійні часи.
Звичайно, були деякі “дива”. Було, що читачі не розуміли деяких слів. Скажімо, заголовок був “Шахтарська звитяга” — стаття про успіхи бригади прохідників, які виконали план. Телефонують питають “А що це за “звитяга” така? Це звідки нас витягли? Ми ж передові, нас не треба витягать”… Моїм колегам довелось розповідати, що “звитяга” — це слово, що позначає успіх. Так шахтарі теж вивчали українську мову, і не було абсолютно ніяких проблем на той час.
В редакції було десь понад 12 людей, це були кваліфіковані журналісти. Я вчився у них спілкуванню з людьми: знайти підхід до звичайної людини, якщо вона замкнена у собі, звичайний робітник, який, можливо, висловлюється не так розлого, скутий. Розговорити таку людину — це майстерність, певна така школа.
Чим же Ви записували тоді? Ручка і блокнот?
Так, правильно, ручка й блокнот — так і було. Диктофонів на той момент не було. Вони вироблялися на військових заводах, і це було як військова техніка. І це було досить важкувато — декілька кілограмів за плечима носити. Це під час перебудови, 1988-й приблизно.
Коли я працював у Донецьку, в газеті “Радянська Донеччина”, то з цими диктофонами ми вже працювали. Радіожурналісти працювали з магнітофонами, на касету записувалися. І у якісь відповідальні відрядження ми їздили… Це все важке, незручно було тягати, краще блокнот і ручка. Викручувались таким чином, просто інших варіантів не було.
Наскільки важко тоді було стати студентом столичного вишу випускнику з глибинки?
Після другої спроби, коли вже за плечима все-таки була редакція, ти маєш певний журналістський досвід. І на це тоді дивилися, зважали ті, хто приймав. Тому що у нас був творчий конкурс. Тобто треба було поїхати на об’єкт, написати про нього, здати — це було як іспит. Я не знаю який зараз механізм (мабуть, таких творчих конкурсів не проводять). І треба було дати декілька газетних матеріалів, рекомендації газет. Таких людей як я, які мали певний досвід, було небагато. І якийсь пріоритет вони мали, окрім тих оцінок, які отримували на вступних іспитах. Я вважаю, мені пощастило — я став студентом.
Але на рівні зі мною такої ж планки досягли й люди з іншої глибинки. Журналістський виш був на той час у Києві й у Львові для цивільних громадян, і ще було військове училище у Львові.
Ви — лавреат Республіканської премії ЛКСМ — Ленінського комуністичного союзу молоді України (1985). За що Вас нагородили цією премією?
Це колективна нагорода групи випускників, студентів, які захищали дипломну, досліджували військову пресу. Моя дипломна — це військова преса під час Другої світової війни. Я працював у військовому архіві, досліджував у Подольську під Москвою. Біля місяця ми досліджували ці газети. Це радянські газети періоду 1943-45 років — як вони висвітлювали звільнення Польщі та інших країн, як це подавалося в газеті. Це була дуже серйозна робота. І мені це було цікаво: військова преса, її роль. Я захищався першим і захистив її на відмінно, потім і товариші так само успішно захистилися. І це був рік перемоги — 1985-й, тому присудили премію.
Премія ця неформалізована, ніяких коштів за це не давали. Таке почесне звання є, його вручили на колектив.
А чому преса саме 2-ї половини війни?
Йшлося про День перемоги, звільнення України, 1943 рік і далі, ну якось так, “переможна хода” цих переможних операцій. Так ми визначилися, тому що наші наукові керівники — люди, які пройшли війну, і вони обрали для нас таку тему. На той момент, знаєте ж, пропаганда була актуальною, і все це працювало. Тому ми показували переможну ходу радянської армії та як це висвітлювалося в радянських газетах.
Дійсно, було б дивно, якби вам, радянським студентам, в середині 1980-х, у ювілейний рік після перемоги у Другій світовій дали б досліджувати поразки Робітничо-селянської Червоної армії у перші два роки війни…
Ви абсолютно праві…
З якою сучасною нагородою можна порівняти цю премію?
Є такі державні премії для молодих вчених. Ми в принципі були молодими вченими, тому що вищу освіту отримали. Але наразі, наскільки я розумію, у цих преміях є грошовий еквівалент. Тоді про ніякі гроші не йшлося.
Якими були студентські роки? Це були роки застою?
Це дуже світлі спогади, хороші й приємні, тому що ми були молоді, все було цікаво, “дерзали”. Люди з провінції, нам хотілося щось довести. Там ми співробітничали з республіканськими газетами. Кому було цікаво, той співпрацював з телебаченням. Я, скажімо, в той час робив матеріали для спортивної газети — мене цікавила ця тематика. Ти прийшов з рівня місцевої преси, і тут ти намагаєшся стати на найвищий щабель! Тобто ми щось робили для свого фаху, тому що розуміли: на факультеті журналістики писати не навчать. Певною мірою це такий дар, він є, ти його можеш розвивати, працюєш над цим, і це нормально. Але ти сам мусиш керувати собою в цьому прагненні…
Коли вже постало питання про мій розподіл, то мене запросила “Радянська Донеччина”.
Ви почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців. Який у Вас інтерес до краєзнавства? Яку історичну літературу любите?
Я виріс у родині фронтовика. Мій батько, Олексій Антонович Зоц, — така цікава колізія — воював у складі Війська польського (але на нашому радянському Першому Білоруському фронті). Він звільняв і Польщу, і Німеччину, і багато зробив для того, щоб я цікавився літературою, книжками, читав. І, звичайно, період війни у домі — це був культ книги, книги про війну.
Краєзнавчою темою я вже почав цікавитись, коли ми запустили газету “Донеччина” і почали там друкувати сторінку “Рідний край” про краєзнавство. Треба знати де ти живеш — міста, поселення, людей — що було, їхню історію. І це було цікаво.
Ми інформаційно підтримували, писали про бахмутських краєзнавців. Я мав честь познайомитися зі старійшиною краєзнавців України — це Замковий Валентин Полікарпович, ми були з ним особисто знайомі, він був у нашій редакції, виступав, спілкувались. Вже зараз, згадуючи його біографію, знаходжу, що в нього були видані цікаві твори — такі як роман “Український хліб”. Слухайте, він в Артемівську в радянські часи пише про український хліб.
Терещенко Василь Тимофійович (краєзнавець та освітянин з Донеччини, — ред.) багато зробив, щоб увічнили пам’ять Шаповала (Микита Шаповал, поет, міністр в уряді УНР, — ред.). Ми були у Сріблянці, на тих заходах, які там відбувалися в школі. Погруддя відкрили завдяки Терещенку. Пам’ять про Сосюру, про його перебування у Сіверську — там і музей зберігся.
Словом, це цікаво! І ця краєзнавча тематика захоплювала не тільки нас, журналістів. Вона була просто цікава звичайним читачам. Тому що тоді відкривали історію. Цей краєзнавчий напрям був тоді просто супер…
Як змінилась атмосфера у суспільстві після 1991-го року?
З набуттям Україною незалежності ми дізналися про Стуса, про те, що він наш земляк. І ми дізнались про Олексу Тихого з Дружківки. І саме у 1990-ті роки за незалежності я дізнався, що Тихий свого часу звертався з листом до “Радянської Донеччини”. І я, коли прийшов у газету, працював з тими людьми, до яких він звертався. Але оскільки він був дисидентом, то ніхто пари з вуст, не подав знаку. У мене тема була спочатку вугільна промисловість, вона не торкалася культури. Але навіть у розмовах люди, які спілкувалися з Тихим свого часу, потім змушені були розповідати в органи безпеки, що він звертався до них. І звичайно в цій темі були й тодішні керівники газети, і частина співробітників. Але про це мовчали, це було табу, на превеликий жаль.
Так само мовчала й газета “Соціалістичний Донбас”, що в них працював певний час Василь Стус. Але оце мовчання закінчилося 1991-го року. І в Києві, і в Україні ці процеси почали. І так мі дізнавалися про наших дисидентів — про тих людей, які стояли на своїх позиціях.
Які ще теми з’явилися тоді в журналістиці?
Великою темою нашої новітньої історії стало дослідження Голодомору. Вона виходила з-під заборони. І мій колега Володимир Заїка одним з перших журналістів у Донецьку написав про Голодомор. Він вивчав партійні архіви. Правда проривалась.
Борис Парсенюк, радянський політв’язень, дисидент, повернувся після “відсидки” та був одним з керівників донецького “Меморіалу”. Він пропонував (розповісти про, — ред.) саме сталінських губернаторів, ми про них розповідали, що це люди, які були поставлені Москвою. Це були люди не місцеві, які не знали специфіки нашого краю, які були чітко поставлені для того, щоб гнобити цей край і тримати його “в послушанії”.
І ці матеріали у 1990-х роках важко проходили. Тобто не можна сказати, що у Донецькій області стало можна все.
Розкажіть як то було — очолити українськомовну газету на Донбасі на початку 1990-х, під час розвалу СРСР. Адже молодші за ті часи мало собі уявляють бартер, убогих “мільйонерів”, інфляцію у кількасот відсотків тощо…
Тоді ж не було твердої валюти — це були купонокарбованці. І, скажімо, передплата за газету — ви берете з людей, умовно кажучи, по 10 грн на місяць, а коли їм віддавати треба цю газету з наступного року, вона вже обходиться у 20 грн. Ту різницю треба десь шукати, заробляти на рекламі, тому що була велика інфляція. Папір був російський, Росія на цьому заробляла.
Була ситуація, коли ми з нашими партнерами, заводом холодильників “Nord”, щоб дістати російський газетний папір, обміняли вагон холодильників на вагон газетного паперу! Звичайно, це була домовленість із “Nord”, і ми про них писали.
Ми ледве зводили кінці з кінцями. Один з відповідальних керівників запропонував: “Слухай, ну чим допомогти газеті? Давайте я вам дам вагон вугілля, ви його продасте і свої проблеми вирішите!” Такі були тоді можливості та господарчі стосунки. Але, звичайно, я відмовився, тому що це була напівкримінальна така справа…
Здається, Донецьк вперше масово, явно та відкрито проявив себе українофобським містом восени 2003-го, напередодні президентських перегонів між Ющенком та Януковичем. Така собі репетиція “руської весни”?
Прослідкуймо: 2003-й рік, оцей “шабаш”, коли Ющенко на вулиці Артема на бігбордах був у есесівській формі, уявіть собі! І організатори цього шабашу не були покарані — їх не засудили; по-моєму оштрафували на 500 грн і потім той штраф оскаржували в суді й нічого такого не було. Тобто повна безкарність, тобто можна витворяти те, що витворялося тоді.
Здається, у 2006-му році на 1-й сторінці ми даємо інформацію про те, що в центрі Донецька на площі Леніна абсолютно спокійно збирають підписи за створення “Донецької народної республіки”. І що є там громадська організація “Донецька республіка” — вони збиралися і під пам’ятником Артему, і збиралися на площі Леніна, на очах у всіх. І хтось туди підходив, підпис свій ставив. Звичайно, якщо воно було на 1-й сторінці газети “Донеччина”, були республіканські газети… Місцеві обходили цю подію, закривали очі. Була у нас така специфіка, на превеликий жаль: провладна газета не звертала на це уваги.
Але спецслужби про це знали, про це знали і в Києві, що відбувається насправді, отака повзуча… Ми ж абсолютно не усвідомлювали, чим це може закінчитися…
Паралельно в бібліотеці ім. Крупської, головній книгозбірні області, відкривається “Руський центр” — центр руської культури, фонд “Руський мир” відкриває свою філію, місія його культурницька. Ми уже потім постфактум дізнаємося, що це не для того, щоб підтримати мову Пушкіна чи Лермонтова — вона не потребує такої підтримки, тому що все гаразд з російською мовою, вона представлена, її ніхто в Донецьку не забороняє.
Меседж цього протистояння нам накинули з Кремля. Оце все, що підтримувані були маргінальні організації, як оця “Донецька республіка”, її потім заборонили начебто. Але з тими активістами нічого поганого не трапилося — вони продовжували свою підривну діяльність.
Ви ставили собі запитання “Що ми робили не так?” (що призвело до окупації регіону російськими гібридними силами). Маю на увазі, журналісти та культурні діячі Донбасу.
Ми попереджали, ми застерігали. Нам нічим собі дорікнуть, що ми мовчали тоді. Ні, ми не мовчали. На захист єдиної України не так-то багато ж і видань вийшло, слухайте. Може 10-12 в самому Донецьку. А з ким були телеканали, з ким було телебачення?
Коли Ви виїхали з Донецька та що полишили там? Чи знаєте, що зараз знаходиться у вашій редакції?
У 2014-му перед Днем журналіста ми змушені були зупинити випуск газети “Донеччина”. Вона була однією з небагатьох, яка під час “руської весни” встала однозначно на захист України, за єдину Україну.
Валерій Романько з облорганізації Національної спілки краєзнавців та редакція «Донеччини» в особі Ігоря Зоца нагороджують поетів до 200-річчя Тараса Шевченка. У центрі Таїса Шевченко з Маріуполя, квітень 2014-го. Фото з архіву Ігоря Зоца
Ми робили дуже патріотичні випуски, друкували російською мовою (відступаючи від свого правила — тільки українською мовою), позицію донеччан озвучували, позицію патріотичну: “руки геть від Донецька, від України!”
Бойовики вдерлися у наш дім, була загроза життю кільком нашим колегам. І на 6 червня 2014-го в Будинку преси газети вже припинили виходити. Я ще перебував у Донецьку, писав статті, деякі виходили під псевдонімом у Києві про ситуацію в Донецькій області.
І коли банди Гіркіна зайшли у місто, змушені були виїхати — вже було небезпечно. Вже вони відловлювали людей на залізничному вокзалі. Я поїхав з флешкою, на якій була стаття “Донбас в інформаційній окупації”. Потім ця стаття вийшла через день в “Урядовому кур’єрі”. Суть не змінилась — 8-й рік Донбас перебуває в інформаційній окупації.
Що було потім?
Через кілька місяців ми відновили випуск газети — мені це вдалось у Києві на позиченому ноутбуці. Ми все кинули в по суті приватному підприємстві у Донецьку на Київському проспекті. Через кілька місяців приміщення були захоплені. Терористи дізналися, що ми почали випуск газети у Києві, що газета і далі патріотична, що вона проти агресора. І, звичайно, там був розшук, нікого не знайшли, але захопили нашу редакцію, сплюндрували, понищили, побили. У нас була величезна бібліотека: місцеві автори дарували нам свої книжки, і книги з автографами таких відомих людей, як Іван Дзюба, Левко Лук’яненко, Федір Моргун, Іван Костиря, архіви 1945-го року — все було понищено. Так що редакції (в тому вигляді, в якому вона була у Донецьку) немає.
Там нікого не катують?
На щастя, нікого не катують, таких свідчень немає. Тому що наші штатні та позаштатні автори виїхали, декому довелося змінити місце проживання. У нас був невеличкий колектив, але було дуже багато дописувачів, позаштатних авторів. Вони роками, десятиліттями дописували до газети, без гонорару, але цікаво, з душею та рідною українською мовою.
Газета “Донеччина” фактом свого існування протягом тих років у Донецьку спростовувала той міф, що Донбас, Донецька область — то російськомовний регіон, і всі пишуть і думають російською. Це зовсім не так, у нас величезна кількість авторів — і зі Сніжного, Тореза, Маріуполя та інших населених пунктів області — багато дописувачів звідти (вчителі, освітяни, лікарі). Ми були, я б сказав, культурологічним часописом. Наше наповнення, контент (2-4 шпальти) — це були матеріали культурологічні, історичні.
Тож Вам вдалося видавати газету й “у вигнанні” деякий час?
Цей “деякий час” тривав по 2019-й рік. З 2014-го по 2019-й ми випустили десь майже 150 номерів “Донеччини”, вже у переселенському статусі — не маючи ні офісу, нічого. Власне, на зйомній квартирі, ми самі як переселенці якийсь час випускали цю газету. Ця сторінка перегорнута вже.
Зберігся сайт, “Часопис Донеччини” — там є й архіви до війни. Ми якось тримаємося купи, зтелефоновуємося, дехто вже й пішов за світи, є люди, які працюють — якось повлаштовувалися, життя триває.
Розкажіть про свою книгу “Донбасія” та чи подумуєте про 2-й том? Що символізує обкладинка та які були варіанти назви?
Один варіант був — “Донбасія”. Обкладинка — це зоряне небо. Письменник Іван Костиря на початку 2000-х долучився до назви однієї з малих планет іменем “Донбас”. Мені це запам’яталося, і тому назва книжки “Донбасія”. Можна розуміти як “Донбас і я”. Це мій погляд, спогади про людей, з якими я зустрічався впродовж десятиліть. Це понад 80 нарисів про різних людей, наших донбасівців.
Я не писав про тих, які є дуже-дуже відомі, про яких багато всього написано. Я писав про людей, які зміцнювали Україну в Донецькій області за ці всі роки. І звичайно, багато з них не були відомі широкому загалу.
Чим Ви займаєтесь зараз?
З’явилася ідея написати книгу про людей, які визволяли Донецьку область навесні, влітку, і загинули тут. Про цих людей буде книга нарисів, я вже зустрічаюся з родинами загиблих, і це тяжкий матеріал. Але такі речі треба робити.
Читайте також: