Підтримайте Вільне Радіо
Ліквідація Мінреінтеграції, відсутність чіткого плану щодо окупованих територій та сприйняття людей як “загрози” створили небезпечний інформаційний вакуум. Поки Росія мілітаризує українських дітей і посилює репресії, саме громадські організації залишаються єдиним рятівним колом — від питань пенсій і документів до підтримки у критичних ситуаціях. Правозахисники попереджають: без системної уваги держава втрачає своїх громадян.
Тему обговорювали під час публічної дискусії на “Фестивалі думок” від благодійного фонду “Схід SOS”. Вільне Радіо виступає інформаційним партнером події.
“Вчора мені зателефонувала прийомна мама і сказала: “Я буду повертатися в окупацію”. Для мене це був шок”.
Таку історію як приклад навела присутня на дискусії Наталя. Жінка сім місяців прожила під окупацією і нині працює у Службі захисту дітей на підконтрольній території.
Вона розповіла про родину, яка після виїзду до Івано-Франківська не змогла адаптуватися через скорочення соціальних виплат і труднощі з інтеграцією прийомного сина у школі.
“Вона мені так і сказала: “Я більше не можу, в мене є дім, в мене є все. Чому мене ганяють по всій Україні, щоб я могла вижити з дитиною, яку я взяла під свою відповідальність?” — передала слова матері-опікунки Наталя.
Це, за словами фахівчині, лише одна з багатьох історій. Усі вони свідчать: перспектива повернення під владу окупантів для деяких переселенців краща за безуспішні спроби налагодити побут на підконтрольній території.
Сама Наталя пригадує свій досвід в окупації. Вони з родиною фотографували російську техніку, передавали дані українській стороні, проте будь-які спроби гуртуватися були небезпечними.
“Ти не знаєш, хто тобі друг, а хто ворог. Сусід, який учора сидів з тобою за одним столом, завтра міг здати тебе, і тебе заберуть на підвал. Ти постійно думаєш, що ти один і тебе ніхто не чекає”, — поділилася вона.
Ще з 2014 року експерти намагалися зрозуміти, наскільки помітні для української держави люди, які залишилися під окупацією. Цей період пригадує голова правління Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник. За її словами, тоді “здебільшого люди там були невидимими — їх бачив лише громадський сектор”. Державної підтримки для тих, хто, ризикуючи життям і свободою, підтримував Україну й брав участь у ненасильницьких рухах спротиву, не існувало. Це були передусім правозахисні ініціативи та журналістська робота.
Згодом під тиском правозахисних організацій уряд ухвалив першу постанову для людей, ув’язнених із політичних мотивів в окупації. Напередодні повномасштабного вторгнення навіть з’явився профільний закон (Закон України №2010 від 26 січня 2022 року “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей”, — ред.).
За словами Скрипник, після 24 лютого 2022 року ситуація ускладнилася: кількість українців в окупації зросла в рази. Проте тоді в них і у правозахисників був зрозумілий адресат у владі — Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.
“Не треба було здійснювати багато пошуку, щоб зрозуміти, куди звертатися. Коли в назві є щось про окуповані території, людям простіше було орієнтуватися”, — зазначає вона.
У 2024 році міністерство ліквідували, і нині, на думку Ольги Скрипник, в Україні немає єдиної інституції, яка системно займалася б питаннями людей на окупованих територіях. Правозахисниця пригадує, що спільнота очікувала на зрозумілий розподіл повноважень між іншими установами або на те, що новостворене Міністерство єдності перебере на себе всі задачі попередника.
“Але так не склалося, і тепер усе розпорошено. Люди не розуміють, куди їм звертатися у державні установи. І водночас ті ж самі люди вам назвуть з десяток громадських організацій, до яких вони звертаються. Нас ця ситуація вже не просто бентежить, а лякає. Ми спостерігаємо певний відкат у цій сфері. Я б навіть сказала, що у ставленні української держави все навіть погіршилося”, — наголошує Скрипник.
Юристка-аналітикиня громадської організації “Донбас SOS” Тайя Аврам також вважає, що існування Міністерства з питань реінтеграції спрощувало ситуацію. Передача ж його повноважень Міністерству розвитку, на її думку, стала помилкою, адже ця структура першочергово займається питаннями інфраструктури. У результаті багато тем опинилися поза увагою.
За словами Аврам, сьогодні саме громадські організації залишаються справжньою точкою входу для людей із ТОТ. Вона зазначає, що інформація часто доходить до окупованих територій у викривленому вигляді, тож гарячі лінії стають важливим каналом підтримки.
“Коли люди звертаються, вони питають: чи на них чекає Україна і як до них ставляться. І чим довше я в цій сфері, тим частіше я собі ці питання теж ставлю”, — каже юристка Тайя Аврам.
За словами директорки з адвокації Центру прав людини ZMINA Альони Луньової, поки влада не почне бачити конкретних людей, які залишилися в окупації, буде складно просувати ідею врахування їхніх інтересів у державних рішеннях.
“Адже іноді люди, які залишаються на ТОТ, у першу чергу обирають Україну. Я знаю багато людей, які щиро вірять, що території будуть деокуповані”, — додає правозахисниця.
Вона підкреслює, що важливо не створювати додаткових перешкод для тих, хто виїжджає на підконтрольну територію, зокрема — уникати надмірно жорстких процедур фільтрації, які радше лякають, ніж допомагають. Водночас, на думку правозахисниці, зміни мають відбуватися не лише на рівні держави, а й у самому суспільстві.
“Для мене відповідь на те, чому так багато історій болю і неприйняття, проста — немає бачення відносно окупованих територій і людей там. Підходи з 2014 року майже не змінилися. Через 11 років ми вдаємо, що там життя немає. В основі причини — відсутність візії щодо окупованих територій”, — наголошує Луньова.
Правозахисниця Ольга Скрипник звертає увагу на те, що в перемовному процесі Україна не порушує тему жителів тимчасово окупованих територій. Але якщо про них не говоритимуть на національному рівні, це питання не з’явиться і в міжнародному дискурсі.
“На сьогодні ми бачимо, що люди в окупації точно не є в центрі уваги уряду. А це мільйони громадян, які в різний спосіб постраждали від збройної агресії й залишаються в окупації”, — констатує правозахисниця.
У коментарі журналістам Вільного Радіо директорка-координаторка ГО “Донбас SOS” Віолета Артемчук розповіла, що мешканці тимчасово окупованих територій продовжують виходити на зв’язок із правозахисниками попри інформаційну ізоляцію.
“Ті, хто залишається на окупованій території, зазвичай пишуть у месенджери нам. І навіть ці канали поступово відпадають. Хоча їх обмаль, люди продовжують звертатися”, — пояснює вона.
За її словами, люди в окупації намагаються стежити за новинами з підконтрольних територій, особливо за тим, що безпосередньо стосується їхнього життя.
“Є такий приклад жінки, яка живе в окупації з її перших днів. Вона навіть намагається якось слухати новини з “Єдиного марафону”. Хоча для прикриття вдома в неї стоїть інший телевізор, де показують усі інші “правильні” канали”, — зазначає Артемчук.
Вона пояснює, що звернення мають певну сезонність. Кількість запитів різко зростає, коли з’являються новини про пенсійні нарахування чи позбавлення виплат. У період вступної кампанії більшає звернень від абітурієнтів, які хочуть здобути українську освіту, — вони уточнюють правила і процедури.
Є й інші поширені питання. Зокрема, як отримати українські свідоцтва про народження дітей, що з’явилися на світ під час окупації, або свідоцтва про смерть. До юристів “Донбас SOS” звертаються і через сумніви щодо відповідальності за дії, до яких змушують окупаційні адміністрації.
“Була хвиля звернень щодо відповідальності за отримання російського паспорта. Або людей цікавило, чи буде якесь покарання за те, що їх примусово зганяють на так звані вибори і ще там фотографують і знімають на відео. Людей це хвилює, чи покарають їх за українським законодавством просто за те, що вони вимушені робити для свого виживання”, — розповідає Артемчук.
Директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова наголошує, що люди з тимчасово окупованих територій не є повністю “невидимими” для української держави. Проблема полягає у тому, що їх часто сприймають передусім як загрозу.
“Сприйняття людини, яка залишається в окупації чи має зв’язки з окупацією, як такої, що несе ризик, — це небезпечна тенденція”, — зазначає вона.
Експертка підкреслює, що бракує адекватної оцінки безпекових обставин для жителів ТОТ. У публічному дискурсі переважає думка, ніби цих людей легше завербувати чи афіліювати з Росією.
Луньова пояснює: “Перекіс у бік безпеки зрозумілий, адже триває війна. Але навіть міністерства, які начебто не пов’язані із безпековою сферою, все, що стосується окупації, сприймають як небезпеку”.
Вона зауважує, що таке ставлення можна побачити і в освітній, і в медичній сферах.
“Тому питання варто формулювати так: чи бачить держава людей за окупацією? Чи ми спочатку бачимо факт окупації, а вже потім людину? Якщо спочатку вбачати загрозу, а вже потім ресурс, то ситуація не покращиться”, — наголошує правозахисниця.
Вона звертає увагу на ще одну проблему: у суспільному дискурсі часто виокремлюють рух спротиву, говорять про його учасників як про героїв, але забувають, що це ті ж самі люди, які живуть в окупації та виживають у різних умовах.
Юристка-аналітикиня ГО “Донбас SOS” Тайя Аврам наводить у приклад історію дівчини, яка все життя прожила в окупованій частині Донеччини. Вона таємно вивчала українську мову, дистанційно навчалася у школі, щоб отримати український атестат, і після повноліття вирішила виїхати на підконтрольну територію. Але українська школа не видала їй атестат вчасно, і під час вступної кампанії дівчина мала лише довідку про завершення середньої освіти.
“Університет відмовлявся реєструвати її з такою довідкою. Проте дівчина дуже смілива — вона пішла напряму до Міністерства освіти, там її зареєстрували. Вона вступила, але не отримала бюджетного місця, а платити за навчання не було змоги”, — розповідає юристка.
Завдяки медійності своєї історії абітурієнтка домоглася бюджетного місця, але, як підкреслює Аврам, далеко не всі діти можуть дозволити собі такий крок. Більшість не наважуються публічно розповідати про свій досвід.
“Чомусь наші держоргани думають, що люди в окупації мають дуже багато можливостей. І життя в окупації — це ніби життя за кордоном”, — підсумовує Тайя Аврам.
“На жаль, люди в окупації дуже видимі для росіян. І окупантами ці люди усвідомлюються як потенціал, який можна використати у власних цілях”, — констатує старший юрист БФ “Схід SOS” Ярослав Таранець.
За його словами, щоб зрозуміти масштаби та наслідки цієї політики, треба мислити на 10-15 років уперед, спираючись на нинішню ситуацію на тимчасово окупованих територіях.
Таранець наводить дані ліквідованого Міністерства з питань реінтеграції (за заявою червня 2024 року, — ред.): на ТОТ проживало близько 6 млн людей, з них приблизно 1,5 млн — діти. Це, на його переконання, робить населення “ресурсом” для довготривалого впливу — процесу масової деідентифікації українського населення, що проникає в усі сфери життя.
Одним із механізмів цього впливу, підкреслює юрист, є активне фінансування російської молодіжної політики. Якщо в 2014 році бюджет молодіжної політики РФ становив близько 1,13 млрд рублів, то в 2024 році — вже близько 56 млрд рублів (понад 16 млрд грн, — ред.). Частина цих сум іде на знищення української ідентичності дітей в окупації.
Серед інструментів впливу він виділяє мілітаризацію дітей через літні табори, тематичні заняття в школах, навчання стройової підготовки, підготовчі збори з автоматами. Цим займаються “Юнармія”, “Орлятко”, “Рух перших” та інші мілітаристські рухи.
Водночас Таранець наголошує, що ці люди — наші громадяни, і держава має першочергово забезпечити для них зв’язок із підконтрольною територією. Як приклад актуальної роботи в цьому напрямі він називає освіту: на ТОТ близько 40 тисяч дітей продовжують навчатися дистанційно в українських школах. Це, на його думку, один із ключових каналів збереження українського контексту — культурного, освітнього та інформаційного.
“Тому нам треба робити все, щоб люди і діти залишалися в українському просторі — культурному, освітньому, будь-якому”, — резюмує Ярослав Таранець.
Раніше ми розповідали, що Росія створила понад 100 центрів утримання, де систематично катує українських мирних жителів. Організація Об’єднаних Націй задокументувала сотні незаконних затримань та десятки смертей внаслідок тортур і відсутності медичної допомоги.