Упродовж десяти років Україна відбиває російську військову агресію. Тисячі загиблих захисників і цивільних жителів, сотні поранених дітей, десятки розбомблених міст і сіл та щоденні ракетні атаки формують в українців нову колективну травму. Як не передати цей болісний досвід наступному поколінню? Які уроки ми маємо винести з минулого? Як працювати з накопиченими травмами вже зараз? Докладно розбираємося з усіма цими питаннями у першому тексті нашого спецпроєкту, який ми присвятили 10-й річниці війни в Україні.
Історикиня Аліна Понипаляк: “Наша колективна пам’ять несе в собі посттравматичні синдроми”
Покоління українців у минулому пережили низку подій, що травмували їхню психіку й тепер впливають на життя сучасних поколінь. Радянські репресії проти української інтелігенції, Голодомор, Друга світова війна та системні спроби радянської влади стерти ідентичність українців сформували колективні травми у суспільства. Приміром, досі в українських родинах є особливе ставлення до їжі, що є наслідком трьох Голодоморів в Україні на початку XX століття.
“Сьогодні відгукується й дефіцит у Союзі, який пережили наші батьки, розкуркулення, яке пережили наші прабабусі й дідусі. Це проявляється в побуті. Коли ти бережеш останнє на “чорний день”, чекаєш цього дня. Минуле покоління через репресії передавало своїм дітям такі настанови: “Не висовуйся”, “Не одягай червоне, бо щось не те подумають”. Бо у сірій масі легше зберегти собі життя”, — пояснює кандидатка історичних наук, експертка Українського центру безпеки та співпраці Аліна Понипаляк.
Однією з причин того, що українці проносять колективні травми з покоління у покоління, історикиня називає їхнє замовчування упродовж десятків років.
“Ми не можемо говорити про те, що ми прожили ці травми, тому що вони відгукуються не в одному поколінні українців. Наша колективна пам’ять несе в собі посттравматичні синдроми. Покоління українців, які не жили у Союзі, все одно несуть у собі травми минулих поколінь. Я вважаю, що від часів репресій, голоду, Другої світової війни, це все є непроговореним нашим суспільством”, — зауважує Аліна Понипаляк.
Сучасна війна в Україні сформувала серед українців нову колективну травму. У кожного вона проявляється по-своєму: дехто накопичує їжу, бо через російську агресію якийсь час потерпав від браку продуктів, хтось намагається впоратися з втратою дому, інші відмовляють собі у купівлі нових речей, бо не бачать сенсу в чомусь матеріальному.
“Ми переживаємо травму, яка також буде відґаптована на наступному поколінні. Ми часто говоримо про те, що ми робимо зараз, але не говоримо про те, яка в нас буде відповідальність після війни. Ми повинні розуміти, яким буде післявоєнне суспільство. Нам важливе розуміння минулого і проговорення всіх цих травм”, — вважає історикиня.
Журналістка Вільного радіо Ганна Назарова виїхала з рідного Маріуполя у 2022 році. Весь час в евакуації вона щодня заварює по кілька термосів чаю чи кави. Ця звичка сформувалася у дівчини не тому, що вона дуже любить гарячі напої, а через пережитий травматичний досвід під час війни.
“Удома [у Маріуполі] у лютому — березні 2022-го, коли перебили усі комунікації й не було опалення, це був дуже холодний період. І тому у мене є страх холоду. Мені потрібно, щоб у доступі був теплий напій. Навіть зараз, коли спекотно”, — каже Ганна.
Співрозмовниця була у Маріуполі й під час першої його окупації у 2014-му. Однак, каже, після звільнення міста тривога вщухла і з’являлася лише час від часу. Та нині, на десятий рік війни, хвилювання лише ростуть й не зникають. Через це, відзначає Ганна, вона стала більш дратівливою, гірше спить, а під час тривог відчуває спазми у м’язах, які часом можуть бути болючими.
Практична психологиня Олександра Гліжинська зауважує, що на сьогодні підвищена тривожність спостерігається у більш ніж 70% українців. “Підвищена” — означає “така, на яку варто звертати увагу”, роз’яснює фахівчиня.
“У нас триває війна, і ми не знаємо, коли вона завершиться, але стрес має накопичувальну дію. Дослідник Ганс Сельє, який узагалі винайшов таке поняття як “стрес”, проводив дослідження (яке потім було доведено й на рівні людського організму), що через стрес у мишей розвивалася виразка шлунку. Також через це можуть розвиватися серцево-судинні захворювання. У жінок можуть бути проблеми з вагітністю”, — говорить Олександра Гліжинська.
За її словами, непропрацьована тривожність серед іншого може перерости у посттравматичний стресовий розлад. Фахівчиня виділяє такі основні його ознаки:
“Для того, щоб впоратись із ПТСР, потрібно спогадами повернутися в ті події і працювати з ними тривалий час. А людина волітиме уникати цього, бо постійно можуть відбуватися якісь тригери, які нагадуватимуть їй про травматичний досвід. Тобто в ідеалі ПТСР треба пропрацьовувати, коли на території вже спокійно: немає повітряних тривог тощо”, — каже психологиня.
Історикиня Аліна Понипаляк додає, що тривале ігнорування пережитого травматичного досвіду може мати негативні наслідки у тому числі й для формування колективної пам’яті про сучасну війну в майбутньому. Це ще одна з причин, чому працювати зі спеціалістами потрібно вже зараз, зауважує Понипаляк.
“Я помітила такий момент: коли ми збирали спогади наших бабусь, дідусів, які пережили голод, то вони не люблять говорити про це. Тому що будь-яка стара травма, непропрацьована з психологом, приносить такий самий біль, як і вперше”, — каже історикиня.
В умовах постійної небезпеки страхи можуть як посилюватися, так і пригнічуватися. Наприклад, журналіст Вільного радіо із Бахмута Євген Вакуленко відзначає, що в евакуації у нього зник страх смерті через обстріл.
“У Бахмуті було дуже страшно, особливо коли поряд прилітали ракети — це був жах, через який тряслись ноги, і я не міг це контролювати. Тепер такого немає, бо я усвідомив, що це лотерея. Пощастить — доживу до кінця війни. А вбити може будь-де: вдома, на майданчику, у магазині або коли буду бігти у “пункт незламності”, — міркує бахмутянин.
Водночас SMM-спеціалістка Вільного радіо Єлизавета Москвіна зауважує, що за роки війни навчилася контролювати себе та не впадати у паніку через атаки росіян. Однак додає, що відчуває потребу в роботі з психологом.
“Уночі під час тривоги мені хочеться почути звук вибуху. Це дуже дивно. Але здається, що якщо вибухнуло, то, значить, з тобою все добре. Тому що воно десь там, а ти в безпеці”, — говорить Єлизавета.
Психологиня Олександра Гліжинська зауважує: аби подолати страх, потрібно передусім знайти його причини.
“Страх може будуватися на реальних або уявних обставинах. Якщо це реальні обставини (наприклад, звук повітряної тривоги), то ми маємо поставити собі питання: що я можу зараз зробити, щоб подбати про свою безпеку? Друге — це уявний страх. На основі нього розвивається тривога. Тут дуже важливо розібратися, що на нас впливає, чому ми відчуваємо тривогу. Якщо це продовжується впродовж тривалого часу, можна зробити певне інформаційне голодування. Буквально 3-4 дні без новин, і людині стає легше”, — стверджує психологиня.
А от для редакторки Вільного радіо Марини Чернової наслідком постійної напруги стало загострення обсесивно-компульсивного розладу (ОКР). Йдеться про неконтрольовані думки, що змушують робити повторювані дії.
“Зараз гамувати це стало майже неможливо, тому що тепер я прив’язую ці речі до того, що станеться щось погане, пов’язане з війною. Таке було у мене ще до [відкритої] війни, але зараз стало прогресувати”, — говорить Марина.
Одним зі способів зменшення тривожності може слугувати розуміння того, що людина працює над покращенням свого психологічного стану вже зараз, констатує Олександра Гліжинська.
“Людина розуміє: я зараз тут і я про себе піклуюся. Звісно, психологічна робота над собою потребує певних зусиль. Але, з іншого боку, життя дуже змінюється, коли людина приділяє собі увагу в цьому питанні. Ми можемо недооцінювати, наскільки це важливо. Здається, ніби все ок. Але насправді, воно не ок. Здається: “Я справлюся, що там… Живу ж з цим понад десять років”. Це називається переоцінка”, — стверджує психологиня.
Позитивний досвід роботи із психологом має шефредакторка Вільного радіо Анна Сердюк. Вона зауважує, що за 10 років війни відчуття страху було з нею не завжди. Приміром, у 2014-му, попри журналістську роботу поблизу лінії фронту, психологічний стан був кращим, ніж на десятий рік війни.
“Тоді було більше уявлення того, що ми сильніші. Потім все змінилося. Я пам’ятаю, як ми обговорювали з Настею Шибіко (директоркою Вільного радіо, — ред.), чому люди не помічають цієї війни, чому так мало волонтерства і включеності, звідки ця ненависть до переселенців, невже люди не розуміють? Під час відрядження до військових ти точно знаєш, що наші хороші, а ті погані. Світ ставав чорно-білим. А повертаючись до Харкова, були думки, що тут взагалі нічого не зрозуміло: корупція, кримінал. Усе здавалося безвартісним порівняно з війною, але це відгукувалося не у всіх”, — каже Сердюк.
Зараз свій стан Анна називає “емоційними гойдалками”. Повномасштабне вторгнення загострило почуття невпевненості в майбутньому, тривожності та пошуку себе в умовах війни. Наприкінці зими цього року вона відчула, що варто звернутися за допомогою до фахівця, і станом на квітень вже відзначає значне покращення свого стану.
“Я зверталась не один раз. Окремо зверталася у кризові моменти, коли це вже виходило у фізичний вплив і потрібно було випрацювати певну модель для того, щоб тіло відповідало моїм потребам, скажімо так. І окремо це робота з емоційною складовою. Я ніколи не знаю, від чого заплачу”, — каже шефредакторка.
Сесії з психологом частково допомогли прожити травматичний досвід і Євгену Вакуленку. Чоловіку довелося залишити рідну домівку в Бахмуті, а ще — не вдалося евакуювати діда й дядька, доля яких йому лишається невідома.
“Так почався важкий період прийняття втрат — тут мені знадобилась допомога психолога, бувало, й плакав. З часом я стабілізувався, але потім загострилась ситуація на полі бою, і мій стан знову погіршився. Тобто нескінченні “емоційні гойдалки”. Я намагаюсь себе стабілізувати, і коли це вдається, то стається щось погане. Воно повертає мене у стан, коли я не знаю, що буде завтра, як я буду жити з цим і чи буду взагалі жити”, — розмірковує журналіст.
Подбати про своє психологічне здоров’я можна й за умов, коли немає бажання чи можливостей працювати зі спеціалістом. Психологиня Олександра Гліжинська радить кожному, хто відчуває тривогу, запитати себе: на що я впливаю? Приміром, від нас не залежить, коли й яку кількість ракет по українських містах випустить Росія, але можна прописати перелік заходів безпеки, необхідних для мінімізації негативних наслідків від цього для себе та своєї родини.
“По-друге, треба виписати перелік усього, що вам подобається. 30-50 пунктів того, що я люблю робити. От трапилася стресова ситуація і що я можу з цього зробити? Можу погладити кота, наприклад. Наша задача як цивільного населення — максимально подбати про себе. Тому що від того, наскільки ми є продуктивними, в тому числі буде залежати те, що відбувається на фронті. Буває, що людина просто не готова взяти на себе відповідальність, бути в ролі дорослої людини і почати щось робити”, — говорить психологиня.
Історикиня Аліна Понипаляк зауважує: травми, яких завдає українцям російська агресія, мають перетворитися на інструмент, завдяки якому Україна зрештою позбавиться усього, що могло пов’язувати її з Росією.
“За допомогою цих травм ми мусимо від’єднатись від цього “російського міру”, до якого нас штучно все існування намагалися приєднати. Будь в чому ми повинні шукати позитив. І цей позитив є у тому, що українці з усіх поколінь повинні усвідомити, що Росія — це держава-терористка, яка систематично виконувала порядок денний відносно України і українців щодо нашого знищення”, — зазначає Аліна.
Водночас психологиня Олександра Гліжинська додає: нині українці мають навчитися перетворювати травматичні події у досвід, на який можна спиратися в майбутньому.
“Ми всі пережили травматичні події і продовжуємо їх переживати. Але вони можуть бути для нас як великим викликом і проблемою, так і певною можливістю і силою. Якщо ми травматичну подію перетворюємо в досвід, тоді у людини з’являється мудрість. І вона тоді може більш зважено або більш правильно ухвалювати якісь рішення. Вона може почати більше любити життя, більше його цінувати. І тоді люди стають сильнішими”, — зауважує психологиня.
Глибинно працювати з травмами доведеться, зокрема, молоді, каже Олександра Гліжинська. Позаяк вона потенційно може передати негативні навички та упередження своїм дітям.
“Наприклад, упередження про те, що світ небезпечний. Наслідком цього буде те, що людина постійно перебуватиме в напрузі. Або, наприклад, думка про те, що “світ, як ліс, в якому виживає найсильніший”. Звісно, для нас це зараз може бути правдою, але в умовно безпечному житті це буде негативною установкою й призводитиме до постійної тривожності. Ще одне можливе упередження — щоб здобути щось, я маю це вибороти силою, захищати себе. У мирному житті людина сприйматиме всіх ворогами, бракуватиме довіри одне до одного”, — каже Олександра.
На думку кандидатки історичних наук Аліни Понипаляк, у післявоєнний період важливо розбудувати потужну політику меморіалізації. Зокрема, створити великий меморіальний комплекс, який розповідатиме про події російсько-української війни та вшановуватиме полеглих за незалежність.
“Ми повинні виховувати покоління українців. Як на мене, ми повинні особливо пропрацювати пам’ять про Донецьку та Луганську області, частини яких були окуповані ще у 2014-му, тому що інтегрування того населення, яке одурманене російською пропагандою, — це теж буде складний і тернистий шлях для України.
Через те, що певні травми не були пропрацьовані нашими батьками, нашими дідусями, прабабусями, російська пропаганда інколи може користуватися нашою неосвіченістю й нерозумінням. Щоб такого ніколи не було, ми повинні, найважливіше, вивчати історію, пропрацювати особисті та родинні травми і жити з розумінням того, хто ми є і чого ми хочемо”, — резюмує історикиня.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про фотографа з Донеччини Марка Залізняка, який почав знімати ще за часів Російської імперії. Згодом у світлинах він зафіксував і злочини радянської влади проти українських селян: розкуркулення, колективізацію й Голодомор.