Старе кладовище Бахмута: віртуальна прогулянка на Радоницю цвинтарем на лінії фронту (ФОТО)

На поминальні дні українці ходять на цвинтар, аби побути біля могил своїх рідних та близьких. Цього року бахмутяни позбавлені цього: усі цвинтарі, окрім одного, зараз під контролем російських окупантів. Майже всі містяни виїхали самі або депортовані росіянами. Тож пропонуємо хоча б віртуальну прогулянку одним з найстаріших кладовищ Бахмута — Маріупольським.


В якому стані зараз цей цвинтар — невідомо: ним прокотилися кровопролитні бої ЗСУ з російськими загарбниками. Ще влітку на деяких його ділянках вже були понівечені могили та глибокі вирви від обстрілів. 

До відкритого вторгнення росіян Маріупольський цвинтар був доглянутим. У поминальні дні після Великодня бахмутяни поспішали сюди прибрати могилки.

У декого з тих, хто мешкав у Бахмуті вже давно, був обов’язок прибрати з 20 могилок на родину. Це сприймали одночасно як суботник, зустрічання весни та побачення з рідними та близькими, без яких прожили ще один рік. Сюди приходили підмазувати старі пам’ятники, сапати бур’яни, вирубувати пагони та дерева, саджати невибагливі квіти.

Прибирали й на могилах тих, у кого нащадків у місті вже немає. Це декілька меморіалів та пам’ятників колективним трагедіям нашого народу: братська могила з загиблими під час Другої світової містянами та їхніми захисниками.

 

А це воєнний меморіал з десятками прізвищ загиблих військових  —  хтось щовесни натирав літери фарбою, аби імена не були втрачені.

А ось таким був набагато скромніший, споруджений громадським коштом у 1990-х пам’ятник тим, кого радянська влада прирекла на смерть від Голоду у 1932-33 роках.

Це центр цвинтаря, неподалік від якого можна було побачити багато відомих  за життя прізвищ.

“Георгій Хучуєв був заступником директора залізничного технікуму з виховної роботи. Активно співпрацював з нашим музеєм: часто студенти відвідували наші виставки та заходи”, — розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. 

У ніч проти 14 жовтня російська армія завдала удару по будівлі освітнього закладу, де багато років пропрацював Георгій Алієвич. То була історично-архітектурна пам’ятка віком понад століття. Вона вигоріла вщент.

“Олександр Садченко — редактор газети “Вперед”, починаючи від років Перебудови й до другої половини 1990-х. При ньому газета стала набагато живішою та гострішою, висвітлювала актуальні для міста теми”,  —  розповідає історик.

 

 

Але з часом головреду створили там нестерпні умови роботи та звільнили (тоді газета повністю підпорядковувалася своєму засновнику — виконкому Артемівської міськради). Наприкінці 2000-го Садченко заснував у місті газету “Собитія” та став її першим редактором.

“Це був перший альтернативний засіб інформації  —  після перших спроб на початку 1990-х видавати опозиційну пресу”, — згадує Ігор Корнацький.  

Наприкінці січня по редакції “Собитій” у центрі Бахмута поцілила російська армія, приміщення, де випускали газету, були знищені. Далі ця будівля постраждала ще сильніше. 

Олег Головач  —  депутат міськради та підприємець

Серед інших надгробків вирізнявся окремий монументальний приватний меморіал незвичної форми з мармуру двох кольорів. Там знайшов свій спочинок депутат Артемівської міськради кількох скликань від “Партії регіонів” Олег Головач.

Він був відомим у місті підприємцем, зокрема володів крамницями “Тандем” на “Посьолку” та “Олімп” на західній околиці міста. Також він був меценатом, зокрема підтримував проведення інтелектуальної гри “Брейн-ринг” в Артемівську.

Олег Головач раптово помер у 48 років, це сталося 2010-го: подейкували, що відірвався тромб. Тоді родинний бізнес взяв на себе його 22-річний син Кирило.

2014 року, коли Росія на Донбасі почала гібридну війну проти України й місто захопили російські найманці, сина Головача викрали. Тоді про родину публічно написав на всю країну відомий журналіст, головред видання “Цензор.нет” Юрій Бутусов. Тоді він був членом кадрової комісії МВС України. 

“Це була дуже мудра людина, яку в Артемівську знало дуже багато хто, яка багатьом допомагала і багато зробила для свого міста. Олег був багато років одним із найактивніших форумчан на “Цензор.Нет”, і не зважаючи на цілком певну політичну платформу, він був висококультурною людиною, патріотом Донеччини, патріотом своєї землі та патріотом України”,  —  писав тоді журналіст.

Тоді Кирила Головача змогли повернути до Бахмута. Але за 8 років, 24 лютого 2022-го, Росія нападе на Україну вже неприховано. Магазин “Олімп” навесні 2023-го росіяни розбомбили, потім він згорів. Нині тривають запеклі бої саме в тих кварталах. 

Зиновій Флер, ветеран війни та керівник “Артемівськтепломережі” 

“Зиновій Миронович Флер — ветеран Другої світової війни, керівник одного з комунальних підприємств міста — “Артемівськтепломережа”. Під час нацистської окупації Артемівська ціла родина його предків загинула, декілька людей”, — розповідає історик Ігор Корнацький.  

• “Артемівський Бабин Яр”: 79 років тому в алебастрових штольнях нацисти вбили сотні місцевих мешканців (ФОТО)

У книзі “Артемівський Бабин Яр” про знищення нацистами сотень містян у січні 1942 року встановлені четверо людей з таким прізвищем, це ймовірно подружжя Флер Любові Зиновіївни та Мирона Абрамовича з двома дітьми  —  Розалією Миронівною та Євгеном Мироновичем. Судячи з імен та по батькові  —  це рідні тато, мама, сестра та брат Зиновія Флера.  

Від загибелі Зиновія Флера врятувала мобілізація на війну з нацистами —  йому пощастило вціліти. А його рідні, які залишились в окупації, загинули.

За даними російського сайту “Подвиг народу”, Зиновій Флер мав декілька нагород за участь у Другій світові війні: 

• медаль “За оборону Кавказу, 
• медаль “За бойові заслуги”, 
• медаль “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років,
• орден Вітчизняної війни II ступеня, орден Червоної Зірки, 
• медаль “За взяття Будапешта”.

11 січня 1942-го нацисти знищили сотні євреїв в алебастрових виробках на східній околиці міста. 8 років потому радянська влада вирішила заснувати в тих штольнях неподалік “Артемівський завод шампанських вин”, але камеру, в якій стратили сотні містян, залишили та створили там меморіал.

Взимку 2023-го на територію заводу “Артвайнері” точилися бої між українськими захисниками та російськими загарбниками. Наприкінці березня стало відомо, що російські найманці ймовірно влаштували військову базу у підземних приміщеннях бахмутського заводу. 

Аркадій Клейн, директор заводу ігристих вин

Неподалік упокоївся й останній директор “Артемівського заводу шампанських вин” перед приватизацією підприємства Аркадій Клейн. 

За його керівництва завод не лише стабільно виготовляв якісні ігристі вина та продавав їх по всьому СРСР та за кордон. Клейн зміг зберегти підприємство у 1990-х. Йому надали звання почесного громадянина міста.

Після російських штурмів промзони на східній околиці Бахмута підприємство, де працював Аркадій Клейн багато років, знищене вщент. Обладнання заводу вивезли до Одеси й там намагаються відновити випуск ігристого вина з Бахмута та розробляють новий сорт ігристого вина з назвою “Перемога”.

“Афганець” Олег Ванін

Була на одній з головних алей Маріупольського цвинтаря й могила “захисника Батьківщини” Олега Ваніна. Він помер у січні 1980-го. Втім тоді на СРСР ніхто не нападав, і захищати радянську батьківщину не було від кого.

За даними Ігоря Корнацького, Олег Ванін загинув в Афганістані. Загалом таких “афганців” з Бахмута загинуло близько двадцяти, переважно молодих.

“Олег Ванін навчався у Суворівському училищі в Києві, потім закінчив військове училище. У нас у фонді музею були його записнички, до яких він виписував вірші, пісні. Там також були його різні комсомольські документи та курсантські погони”,  —  розповідає історик.

Анатолій Тарадайко — останній з партноменклатури КПУ та очільник “Артемсолі”

Анатолій Тарадайко був фактично “мером Артемівська” за радянських часів. 

“Анатолій Тарадайко — перший секретар Артемівського міськкому Комуністичної партії, останній за рахунком. Потім він працював генеральним директором ДП “Артемсіль”. Якраз у ті часи був проєкт захоронення радіоактивних відходів у соляній шахті, але спільними зусиллями громадськості, влади та керівництва “Артемсолі” тоді відбилися від цього”, — згадує історик.

Водночас один із тодішніх журналістів газети “Вперед”, Іван Бірчак, згадував Тарадайка як одіозного керівника.

“Вийшло так, що демократичні сили, РУХівці, висунули мене кандидатом попри шалений спротив місцевої партноменклатури. Її очолював Анатолій Тарадайко, перший секретар міськкому Компартії України”, — розповідав Вільному радіо Бірчак. 

Через 17,5 років після смерті Анатолія Тарадайка, навесні 2022-го, державне підприємство “Артемсіль” у Соледарі, яке він колись очолював, зупиниться. Причиною стануть обстріли України російською армією та руйнація ланцюжків вивезення продукції. Ще майже через рік окупанти розбомблять усі рудники та промислові майданчики ДП “Артемсіль”. Це спричинить хвилю ажіотажу на сіль, проте ненадовго. 

Марк Левенштейн  —  очільник “Донбасгеології”

“Марк Лейбович Левенштейн був головним геологом “Донбасгеології”,  —  каже Ігор Корнацький. 

Його колега Олеся Спіріна написала та видала докладну монографію про Марка Левенштейна. Вона назвала його “до нестями захопленим геологією Донбасу”.

Марк Левенштейн очолював геологорозвідку Західного Донбасу пів століття, з 1944-го до своєї смерті у 1991-му. 

“За час своєї роботи як головний геолог він зумів налаштувати численний колектив на творчу атмосферу виробничої діяльності. Не дивно, що з оточення вийшла ціла плеяда дослідників, які поповнили ряди геологічної науки. Це десятки кандидатів та докторів геолого-мінералогічних наук”,  —  пише Спіріна.

Біографія у Марка Левенштейна незаурядна. Він народився 1919 року в Холмі на території нинішньої Польщі. 1939 року закінчив гімназію, підробляв репетитором. Освіту здобув таку, що в анкеті пізніше писав:

“Володію вільно російською мовою, читаю та можу спілкуватися українською, польською, німецькою мовами, читаю та можу перекладати з французької, італійської, латини, можу пояснюватися єврейською”.

Настав страшний 1939-й, і дві тоталітарні союзні держави  —  нацистська Німеччина та Радянський Союз — розчленували Польщу. Тоді загинув тато Марка Левенштейна та зникла безвісти родина хлопця.  У листопаді 1939-го СРСР анексував у Польщі землі, де тоді мешкав Марк. Так молодий чоловік опинився на території Львівської області УРСР, хоча фізично нікуди не переміщався. Працював викладачем у школі, 1942 року познайомився з геологією та почав працювати в цій царині.

Після Другої світової війни під його керівництвом на Донбасі швидко відновили видобуток такого потрібного вугілля на десятках затоплених вугільних шахтах. Наступні пів століття підприємство та галузь працювали та розвивалися стабільно. Більше про життя та роботу видатного геолога читайте тут. 

За 31 рік після смерті Марка Левенштейна російсько-окупаційні війська відкрито вторгнуться вже в Україну. Внаслідок їхнього удару по центру Бахмута 3 лютого 2023 року будівля ДП “Донецькгеологія вигорить вщент. 

Більше історій мешканців, які мешкали в Бахмуті в різні роки та століття, читайте в матеріалах “Старе кладовище Бахмута: Яку історію міста “розповідають” поховані (фото)” та “Старе кладовище Бахмута: історії рідних, близьких та знайомих на надгробках (фоторепортаж до Радониці)”.