5 років разом: як Вільне радіо зривало сумнівні тендери, допомагало людям на візках голосувати та рятувало історичні пам’ятки

Цьогоріч Вільне радіо відзначає 5 років. Під час війни ми створювали медіа у Бахмуті, неподалік від лінії фронту. Скасовували сумнівні тендери, шукали громадські вбиральні, ходили у “ковідні” рейди по ринках і магазинах, отримували погрози та безліч запитань “чиї?” 

Позаду — евакуація, початок відкритого вторгнення, розбомблений офіс,  блекаут.  Тепер ми пишемо про полонених і евакуйованих, про героїв серед нас, відновлення громад і нові виклики.

Ми продовжуємо працювати завдяки партнерам, що підтримують нас, та читачам, заради яких ми це робимо.

 

У цьому тексті розповімо про себе, а також поділимось досягненнями й помилками цих п’яти років.

День на Вільному радіо очима журналістки

“Відкриваю очі. Кава. Поміцніше. В голові думки: “Що там Бахмут?”.

Відкриваю робочий чат. Після нічних тривог там повідомлення від директорки Насті: “Друзі і подруги, як ви?”

Друзі і подруги озиваються. Обурюються обстрілам. Надсилають одне одному  віртуальні обійми. Ловлю себе на думці, що хочу обійняти цих людей наживо.

Усі починають підкидати інфу про обстріли. Читаю, що вчергове “прилетіло” в мою область. (Ну, звісно, моя область — Донецька, але зараз я, як і решта команди, не вдома).  Йду мудрувати собі інтернет без електропостачання.

Передбачувано, Донеччину теж обстріляли. Женя пропонує написати, як ЗСУ відбили чергові 150 атак під Бахмутом.  З сумом дивлюсь на пляшку з-під “Артемівського”, розлитого ще в Бахмуті, яку не дозволяю родичам викинути.

Наталя розповідає, які історичні будівлі у Бахмуті окупанти зруйнували цього дня. За годину ви бачите у нас на сайті матеріал про культурні втрати.

Віка кричить: “Зрада!”і береться за чергові задорогі маріупольські шапки чи неремонтовані дахи у Лимані.

Таня пише чуйну історію про бабусю-переселенку, яка в’яже шкарпетки для ЗСУ. Наша СММ-ниця Ліза оформлює все це красивими картиночками для соцмереж.

Влада привозить фото з відкриття столичної виставки світлин загиблого бахмутянина. Редакторка Марина надсилає фото котика і підбадьорює  колег. 

У мене починається “світломузика”. Лампа миготить. Моє око сіпається в такт стрибкам світла. Вдих-видих.

Микита пише чергові розвінчання фейків. Таня розповідає, як після її матеріалу про ремонт автівок для тероборони озвалися люди, які принесли запчастини.

Йду варю собі ще кави. Шефиня Аня приносить в чат смішну картиночку.  І повертається до організації заходу до дня народження Вільного радіо.

Після чергового фото зруйнованої Донеччини ловимо чергову хвилю суму за домом. Згадуємо, трошки ностальгуємо. Але не опускаємо рук.Усі зайняті, всі при справі. А я? Я пишу цей текст”. 

Це лише дуже стислий переказ того, що залишається поза кадром, поза ефіром, поза сторінками сайту Вільного радіо. Ми звикли розповідати вам актуальні перевірені новини, знайомити з цікавими й важливими людьми, піднімати проблеми та пропонувати, як їх можна розв’язати. Та сьогодні розкажемо про себе.

Вільне радіо — вільне медіа сходу

Вільне радіо з’явилось п’ять років тому на сході. Тоді Анастасія Шибіко вирішила робити медіа у Бахмуті поблизу лінії зіткнення, аби у регіоні з’явився якісний контент.

“Я вперше потрапила кудись східніше Києва у 2014 році. Щоразу, коли була на Донеччині чи Луганщині, дивилась, слухала і читала місцеві медіа. Їх було важко знайти, з усіх дірок лізли російські та “ДНР/ЛНРівські”. Але, коли таки виходило знайти щось не російське, я часто розчаровувалась.

Переважно місцеві медіа виглядали не як медіа для громад, а медіа місцевої влади чи якогось політика, олігарха. Якість контенту переважно була дуже низькою. Я досліджувала місцеві ЗМІ так само як порівнюю товари в магазинах. Ці без позначки “політична реклама” дуже часто і багато пишуть про Клюєвих і їхні фонди, ці — публікують прес-релізи поліції, міськради, беруть інтерв’ю в мера і не ставлять критичних запитань тощо”, — згадує Анастасія.

 

 

Місцеве медіасередовище одразу Вільне радіо не сприйняло. Рахуватися з колегами почали лише згодом.

“Майже всі наші спроби організувати якусь колаборацію, зробити щось разом для спільного “успішного успіху” і результату увінчалися провалом. Дехто поливав нас брудом і розповідав про нас всякі небувальщини. Пізніше з нами почали рахуватися. Але на початку це була повна відсутність будь-якого розуміння і бажання співпрацювати, і це було образливо. Трохи легше було на рівні Донеччини. В самому Бахмуті була лише одна медійниця, з якою було добре — Гаяне Авакян [редакторка сайту Свої — ред.], дякую тобі”, ㅡ згадує Анастасія.

 

 

У Вільне радіо прийшли люди з інших професій, але дали фору іншим медіа

Шефредакторка Анна Сердюк долучилася до команди Вільного радіо, працюючи журналісткою на 24 Каналі.  Паралельно редагувала новини для фейсбук-сторінки, ефірів, згодом — для сайту.

“Тоді я навчилась вичитувати всюди — в машині по дорозі на зйомку, під час налаштування камери для коментаря чи й під час довгого підходу, на природі, вночі, вранці.  Кілька місяців такого інтенсиву вилились у якийсь напад тряски через перевтому, тому я мала зробити вибір, яку з робіт залишити. Обрала радіо, бо це те, що ми створювали з нуля, своє, чисте і правильне. До кінця не віриться навіть досі, як воно все закрутилось”, — згадує Анна.

Першими журналістами “Вільного радіо” стали люди з інших професій, журналістики вчилися з нуля.

“Ми взяли перших двох людей з ідеальними резюме і тестовим есе. В них чомусь все не виходило, щось постійно траплялось. Я ходила на роботу і думала, в чому справа. Одного разу поїхала у відрядження в Піски на Донеччині. Повернулась на день раніше. Мої працівники з ідеальними резюме і досвідом в журналістиці пили горілку у відчиненому офісі посеред дня. Я всіх звільнила і розмістила вакансію”, — розповідає Анастасія Шибіко. 

Тоді вирішили спробувати виховати свою команду. І це стало робочою моделлю набору персоналу.

“Коли Аня почала навчати перших журналістів, ми зрозуміли, що найперше нам потрібні нормальні адекватні люди, з якими ми б хотіли працювати. І ці новачки у професії після кількох місяців навчання давали фору всім місцевим медіа. Це стало нашою успішною моделлю. Спершу людей шукала я, потім пошук журналістів став обов’язком редакторок, за мною тільки останнє слово. Я завжди їм казала і повторювала це багато разів: шукайте людей під себе, шукайте тих, з ким захочете працювати. А вже потім (не менш важливо, але таки потім) — їхні компетенції, досвід, вміння, знання тощо. Новеньких я попереджаю, що “токсичних” людей звільнятиму, якими би профі вони не були і які результати б не показували”, — ділиться директорка.

Люди без досвіду у журналістиці з нуля навчалися писати. Разом з ними нових знань набувала й шефредакторка. 

“Вони вчились писати, а я вчилась керувати командою та покладатись на інших (спойлер: це ніфіга не легко, я рік була в терапії і десь третина часу була про помилки в роботі, через які у мене були істерики). Багато часу йшло на навчання й пояснення чогось. Все це віддалено. Я чіплялась за нових людей наче реп’ях у волосся. Навіть коли хтось не тягнув, відпускати було важко і страшно, бо, здавалось, нікого більше не знайдемо, а скільки сил вкладено дарма. Це врівноважувала Настя”, — згадує Анна Сердюк.

 

Команда Вільного радіо вчилась писати “людською” мовою, а після ефірів грала в настолки

Журналісти “Вільного радіо” згадують, чого навчились та що цінують у редакції.

“Вільне радіо дало мені купу можливостей для розвитку. Пам’ятаю, як познайомилася з Настею Шибіко на заході для журналістів, там вона ділилася досвідом з молодшими колегами. У її розповіді була фраза: “Вільне радіо я заснувала у 21 рік”. І тоді я подумала: значить у свої 21 я маю приєднатися до цієї крутої команди, буде символічно. Зрештою, так і трапилося. Спершу прийшла як стажерка, а через кілька місяців після “вишколу” від Анни Сердюк лишилась у штаті. Тому, по суті, саме на Вільному радіо мене навчили писати цікаво і простою (не канцелярською) мовою”, — розповідає журналістка Владислава Кобко.

“Для мене особисто робота на Вільному дає змогу долати люту соціофобію, яка в мене є. Хоча роботи ще багато”, — сміється журналіст Микита Днєпровський.

 

Після публікацій Вільного радіо місто ставало доступнішим, а кандидати перепрошували за грубість

Попри те, що бахмутські медіа та влада не одразу сприйняли редакцію Вільного радіо, за п’ять років роботи нам вдалося стати рушієм позитивних змін у громаді.

“Хтось нас ігнорував, хтось ображав, хтось покладав надії і вимагав результату. Дехто з місцевої влади думав, що нас просто немає, можна не відповідати на запити і т.д. Команда з цим швидко впоралась. Наші досягнення — це команда, яка робила і робить цей неймовірний проєкт. Ну і все решта: не вкрадені гроші платників податків, почуті люди, викрита корупція”, — говорить директорка Вільного радіо Анастасія Шибіко.

“Нашим радіо цікавились та відзначали вже всі — від правоохоронців і ВА до окупаційних ФСБ, які писали нам листи з погрозами на початку відкритого вторгнення, а потім забанили нас у Росії. Думаю, це прикольне досягнення”, — каже журналіст Євген Вакуленко.

З самого початку одним з фокусів публікацій Вільного радіо була інклюзія. Наша редакція об’їздила всі виборчі дільниці в Бахмуті, Часів Ярі та Костянтинівці, сфотографувала кожну та написала, які з них доступні, а які ні. Частину зауважень виправили на місці.

“На дільницях, де були наші журналісти, ми буквально роз’яснювали членам комісії закон про вибори та стежили за справедливим підрахунком для кожного з кандидатів. Втім не всюди це вдалося, тож зверталися в поліцію щодо правопорушень членів комісій.

А ще тоді ми стежили за голосуванням навіть в інфекційному відділенні з коронавірусними хворими. Це також стало частиною просвітницької кампанії про небезпечність хвороби”, — згадує шефредакторка Вільного радіо Анна Сердюк.

За час місцевих виборів ми зібрали досьє на кожного кандидата в депутати до Бахмутської міської ради з контактами, і їх читають досі. Тоді ж розповіли, як стати місцевим депутатом та які його повноваження, проаналізували всі обіцянки з програм кандидатів, робили розширені інтерв’ю з кандидатками від усіх партій Бахмута. Також писали інтерв’ю з кандидатами в мери, фіксували обіцянки новообраних, а згодом розбирали, що з цього вони не виконали.

“У “день тиші” [перед виборами] ходили та вручну самі зривали неприбрану політичну рекламу на волонтерських засадах з Настею. Завдяки нашій публікації перепрошувала кандидатка, яка нахамила неповнолітньому, щоб той “не ліз у дорослі справи з запитаннями” (він цікавився чимось з її програми). До парламентських виборів проаналізували усіх кандидатів та їхні порушення. Нам дзвонили й дякували з сарказмом, а також здавали помилки конкурентів”, — згадує Анна Сердюк.

 

Відкрите вторгнення та робота під час блекаутів

Напередодні відкритої війни та в перші місяці команда Вільного радіо виїхала з Бахмута. Ми продовжували писати новини про свій регіон, згодом робота частково стала на паузу.

Зараз команда працює дистанційно та навіть розширилась. А один з наших колег боронить Україну на фронті. 

3 серпня росіяни прицільно вдарили по офісу Вільного радіо в Бахмуті та знищили його дощенту. 

“Сумую за поїздками, які не можу собі зараз дозволити. Пам’ятаю, як їздив у Маяцьке лісництво і всі в офісі сміялись, як мене інструктували: їхати на автобусі з Бахмута до Слов’янська, потім сісти на маршрутку до Святогірська, потім на певному повороті попросити висадити, йти пішки, орієнтуючись на якусь вежу, далі шукати поле з ялинками, по ньому йти, поки не знайду синій вагончик і там кликати Галину. Аня тоді сміялась, мовляв, окей, раптом зникне, будемо шукати тим самим шляхом”, — згадує журналіст Євген Вакуленко.

Ще одним викликом став блекаут. Ті журналісти й редактори, які перебувають в Україні, стикнулися зі складнощами через перебої з електрикою та зв’язком.

Анастасія Шибіко розповідає, що після досвіду життя в окупації без електрики, води й газу на початку вторгнення несвідомо підготувалась до блекаута — купила зарядну станцію.

“Брала як гаджет, необхідний для роботи на сході, але знадобився й у київській квартирі. Потім з вересня шукала павербанки, генератори, інші  необхідні для команди речі і ресурси, аби це можна було придбати. З чимось вийшло, з чимось — ні. Дуже шкодую, що ми не всі були готові до цього, але ж мусило хоч щось у нас піти не так (посміхається, — ред.)

Дехто з команди таки отримав гаджети для роботи після відімкнення світла, дехто — спальники, аби не замерзнути. З цим допомогли медійні організації, за що ми їм дуже вдячні”, — розповідає Анастасія.

 

Вільне радіо оновило соцмережі, розширило команду та планує нові проєкти

Наприкінці 2022 року у нас з’явилась SMM-спеціалістка. Тепер у наших соцмережах — красиве оформлення й нові підписники.

“До мене в колективі не було SMM-ника, і тому журналісти не одразу розуміли, як нам співпрацювати. На початку я перечитувала по 10-12 сторінок тексту, аби вибрати інформацію для галереї в інстаграмі. Потім вже автори почали самі виділяти важливі фрагменти, допомогати з пошуком ілюстрацій. Але інколи все одно буває, що журналістка каже, що нічого в тексті скоротити не можна, а воно не влізає на картинки. Мені, певно, треба подзвонити в інстаграм і сказати: “Дайте нам ще 10 картинок для галереї”, — сміється SMM-спеціалістка Вільного радіо Єлізавета Москвіна.

Не обходиться у роботі й без проколів, каже вона.

Так, ми теж живі люди. Інколи й ми помиляємось. Та завжди визнаємо свої помилки та намагаємось їх виправляти. 

“Пам’ятаю, як перший раз пішла брати бліци для сюжету (опитувати людей на вулиці, — ред.). Хто знав, що в диктофоні може бути прикручений звук. Пішла, знайшла класних спікерів, взяла прекрасні коменти. Прийшла в офіс і виявилось, що я зробила запис без звуку. Довелося брати руки в ноги — і знову писати коменти. Але повторно вже таких класних, як першого разу, не вдалося записати, та й час згаяла”, — згадує журналістка Вільного радіо.

 

А ще — ми запустили проєкт медіаграмотності “Вірю-не вірю”. Віримо, що будемо збільшувати вплив на суспільство та готувати ще більше якісних матеріалів. І незабаром напишемо головну новину — про перемогу.

Усе це сподіваємось втілити у життя за підтримки наших донорів. Вони вклалися в нас особисто і грошима. Це додає віри у свої сили та неабиякої мотивації. Вдячні European Endowment for Democracy, National Endowment for Democracy, Thomson Reuters Foundation, Національній асоціації медіа, ІСАР Єднання, Media in Cooperation and Transition GmbH, ГО “Інтерньюз-Україна”, БФ “Право на захист”, Solidarity Fund PL in Ukraine, British Embassy Kyiv та Media Development Foundation та іншим.