“Якщо вони втомлені, змучені, треба передавати їх такими, як є. Не робити якісь шаблони, картинки, якими їх хочуть бачити цивільні”, — каже Христина Луцик, яка фотографує захисників на Донеччині. Військова журналістка з Тернополя вже звикла працювати під звуки вибухів, а регіон став для неї ще однією домівкою. Деякі її світлини з фронту зараз можна побачити на виставці “4 грані Донеччини”.
Більше про реалії роботи на передовій, історії особливих світлин і виставку фронтових фото військова кореспондентка, фотографка та волонтерка громадської організації Vatra Христина Луцик розповіла Вільному радіо.
Близько дев’яти років Христина Луцик із Тернополя займається фотографією. Все починалося у студентські роки як хобі. Та вже понад рік в об’єктиві 25-річної дівчини — Донеччина та її захисники.
“Вперше на Донеччину я поїхала на початку повномасштабної війни. Спочатку волонтерила, потім навесні працювала як журналіст. Завжди з собою якось підсвідомо брала фотоапарат. Почала знімати репортажі та знімкувати для різних видань, робила фоторепортажі. Так все й вийшло трошки більше за рамки хобі”, — ділиться фотографка.
Буваєш на Донеччині частіше, ніж вдома, — так з іронією кажуть дівчині батьки. Та рідні не дорікають, а навпаки підтримують її.
“Про першу поїздку батьки дізналися вже постфактум. Кажу їм: “Ой, я там була в Бахмуті, між іншим”. Але ми домовились, що я говорю, а вони обіцяли не панікувати. Від них відчуваю постійну підтримку, завжди кажуть: “Ти молодець, все робиш правильно. Це твоя робота”. Навіть після дуже жахливого репортажу, де купа вибухів, або навіть фотографій, де були навіть тіла [загиблих]”, — розповідає співрозмовниця.
Донеччина, додає вона, стала для неї ще одним рідним куточком. Постійні поїздки зруйнували й уявлення Христини про регіон.
“Красиві міста, доглянуті та чисті тротуари, багато квітів, архітектура. Для мене це було здивуванням, зважаючи на радянські стереотипи, які нам навʼязували і казали: “Тут немає на що подивитись, тільки одні заводи”. Але ні, регіон розвивався навіть після 14-го року. Бахмут, відверто кажучи, мене дуже здивував, особливо красива центральна частина. Боляче було бачити з кожним наступним разом, що все більше і більше місто руйнується. Донеччина стала дуже рідною мені за цей час”, — зізнається мисткиня.
Здебільшого, каже Христина, військові залюбки погоджуються, аби їх пофотографували. Для них це — можливість відволіктися від службових буднів, додає вона.
“Вони дуже раді, коли приїжджають журналісти, тому що для них це також змога поговорити з кимось, отримати якісь класні емоції, гарні фотографії. На фронті цього їм не вистачає. Часто військові там рік чи ще більше не бачили нікого, крім своїх побратимів. Це навіть така спроба розрядитися трошечки. У першу чергу — це не про фото, а більше про допомогу ментальну військовим”, — ділиться фотохудожниця.
Найчастіше дівчина робить фото захисників саме на бойових позиціях. Крім Донеччини, за понад рік відкритої війни вона побувала й на Харківщині та Херсонщині.
“Домовляюся про зйомку з пресофіцерами. Вони вибирають якусь позицію, де вже можна показати бойові дії, але де ще вдасться познімати. Бо є позиції, на які заїдеш, але навіть камеру можеш не встигнути дістати. Тобто дуже інтенсивні бойові дії. Буває, що чекаю, коли вже хлопці, наприклад, відстрілялися, а потім роблю їм портрети”, — зазначає Христина.
Своїми роботами фотографка хоче показувати справжні емоції українських оборонців.
“Якщо вони втомлені, змучені, то [треба] передавати їх такими, як є. Не робити якісь шаблони, картинки, якими їх хочуть бачити цивільні — умовно, що хочуть бачити затятих патріотів, які завжди йдуть вперед. Але вони теж втомлюються, у них теж іноді бувають періоди, коли їм складно”, — розповідає тернополянка.
Приблизно кілометр — на такій найближчій відстані до позицій росіян доводилося працювати Христині. Тож відчуття небезпеки, додає вона, завжди присутнє у її роботі військовою кореспонденткою та фотографкою.
“Особисто мені з кожною наступною поїздкою страшніше. Тому що коли ти їдеш вперше, то, швидше за все, не розумієш, що відбувається — десь “прилітає”, десь щось бахкає. Тобі просто дуже гучно. Але далі ти вже більше розумієш ризики, знаєш, де “виліт”, а де “прихід”. Вибухи практично скрізь чутно. Можливо, у міських боях, то було [до позицій росіян] до кілометра. А так в польових умовах, то це був кілометр”, — каже дівчина.
Досвід найскладніших журналістських зйомок, каже Христина, їй довелося пережити у Соледарі.
“Я там була тоді, коли у місті вже тривали дуже запеклі бої, інтенсивні обстріли. Працювати було складно. У Бахмуті теж було важко. Ми бачили [тіла загиблих] цивільних просто на вулиці. Там були інтенсивні обстріли, і людей з деяких вулиць не встигали швидко забирати. Це вже було цього року [взимку]”, — ділиться співрозмовниця.
Христина зізнається: найважче для неї — дізнаватися, що люди, яких вона ще нещодавно фотографувала, загинули.
“Морально важко. Бо, наприклад, пройшло 2 тижні і ти ще не встиг фотографії обробити толком і відправити в якусь редакцію, а тут повідомляють, що людини вже немає”, — каже фотокореспондентка.
Одна зі світлин Христини Луцик запам’яталася їй неочікуваною зустріччю на лінії фронту Донеччини. Інша — згадкою про “фронтову” каву.
“Є фотографія військової [біля] гаубиці. Ця історія дуже позитивна, тому що я приїхала на зйомку, заходжу на позицію, здалека до мене повертається дівчина, і я бачу, що це моя одногрупниця. Я не знала, що вона воює, людина, яка абсолютно не мала жодного відношення до війни. Є ще цікава фотографія, де на позиціях військовий варить каву. Здається нічого особливого, але він варить каву на пороху. Військові запалюють його в такому невеличкому горщику, ставлять чашку і варять. Такої кави не посмакуєш ніде, крім фронту”, — каже мисткиня.
Фото, зроблене у розбитому храмі на Лиманському напрямку, теж стало для дівчини особливим — через загибель захисника, що був на цій світлині.
“Хлопець стоїть спиною в церкві. Його позивний “Святий”. Це село знаходиться вже буквально перед “сірою зоною”, тобто за ним вже йдуть активні бойові дії. На жаль, буквально за 2 тижні після того, як ми зробили ту фотографію, “Святий” загинув, за іронією долі, неподалік [церкви]”, — зазначає співрозмовниця.
В об’єктив Христини потрапили й двоє хлопчиків, яких вона разом із іншими волонтерами вивозила з Бахмута торік.
“В одному з підвалів жила сім’я тривалий час, навіть коли вже були морози, інтенсивні обстріли в центральній частині Бахмута. Хлопчики дуже боялися вийти на вулицю, бо дійсно були сильні вибухи. Ми дали їм свою амуніцію та вивели їх з підвалу. Окрім цієї ситуації, це фото цінне тим, що попереду там видно силуети двох іноземних волонтерів, які загинули буквально за 2 тижні в Соледарі. Ми тоді разом вивозили цих хлопчиків”, — згадує дівчина.
Деякі з робіт Христини разом із фото ще трьох військових кореспондентів — Володимира Черняка, Віталія Носача й Анастасії Рокитної — увійшли до виставки “4 грані Донеччини”.
Роботи кожного з фотографів об’єднав один із окремих напрямків — граней. Загалом на виставці — близько 50 фотографій.
“У мене грань людяності. Саме того, що теж бачимо на війні — допомога, евакуація, підтримка та тому подібне. Це взаємодія між військовими, рятувальниками, волонтерами та іншими цивільними”, — ділиться Христина.
Захід триватиме до 27 вересня у Тернополі. А до цього фронтові фото показували у Краматорську та Дніпрі.
Організувала виставку команда громадської організації Vatra. На заходах збирають гроші на дрони для українських бійців.
“Зараз наша організація займається закупівлею дронів. Ми активно допомагаємо підрозділам, які стоять на найгарячіших напрямках. Тривалий час це були бригади, які практично безвилазно стояли у Бахмуті. Коли тільки все починалось, наша організація займалась абсолютно різними напрямками — від медичної допомоги (складали багато аптечок для військових) і закінчуючи тактичним спорядженням. Зараз ми більше звузилися до дронів, які вкрай необхідні розвідникам на фронті”, — каже тернополянка.
Раніше ми розповідали про художницю з Бахмута, яка показує світові війну в Україні через свої картини.