Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Чи становлять люди з окупованих територій загрозу для України? Після більш ніж десяти років війни це питання дедалі частіше звучить у суспільстві. Під час дискусії на фестивалі Docudays UA правозахисники та представники державних інституцій намагалися знайти відповідь, де проходить межа між необхідними безпековими перевірками та упередженим ставленням до людей, які жили в окупації. Журналісти Вільного Радіо послухали аргументи усіх сторін.
У Донецьку Сергій Савченко звик приховувати свої погляди, але йшов на ризик — шукав українські новини, слухав українську музику, читав українську літературу. Коли хлопець знайомився з новими людьми, спочатку придивлявся, чи можна говорити з ними відверто.
“Ти постійно нервуєш, що тебе зупинять на вулиці, заберуть телефон і ти нічого з цим не зробиш. А в тому телефоні на тебе є все — українські медіа, чати. І я був з тих, хто ризикував”, — згадує хлопець.
Сергію було сім років, коли Донецьк опинився під окупацією. У 2024 році він виїхав на підконтрольну українській владі територію. До цього десять років хлопець жив між двома реальностями: тією, яку нав’язувала Росія, і власною “інформаційною бульбашкою”, яку вибудував із українських медіа, книжок та спілкування з людьми по той бік лінії фронту.
А вже через два роки його історія стала одним із центральних епізодів дискусії на фестивалі документального кіно Docudays UA про те, як Україні працювати з людьми, які роками жили в окупації.
Розмова звелася до питання, на яке країні ще належить знайти відповідь: чи можна гарантувати безпеку держави й водночас не втратити людей, які повертаються з окупованих територій.
Для самого Сергія одна з головних проблем мала дещо інакший вигляд. Поки експерти сперечалися про механізми реінтеграції, він згадував, як ще в Донецьку намагався знайти відповіді на значно простіші питання.
Коли модераторка запитала, чого йому бракувало під час життя в окупації та після виїзду, хлопець відповів: уваги й усвідомленя, що про нього пам’ятають на підконтрольній території.
“Було відчуття від самого 2014 року і до моменту виїзду, що про нас просто забули. Бо я шукав, що в українських медіа пишуть про окупацію, а ця інформація вкрай обмежена”, — каже він.
Ще перебуваючи в Донецьку, Сергій майже не знав, які можливості матиме після переїзду в Україну, які документи зможе оформити й на яку допомогу може розраховувати. Після виїзду багато відповідей довелося шукати разом із волонтерами та юристами.
“Є відчуття, що рухаєшся наосліп у всьому цьому”, — говорить він.
За словами Сергія, траплялися ситуації, коли працівники державних установ спочатку самі не знали, як діяти в його випадку.
“В мене така ситуація, немає батьків. Але й української довідки, що я сирота, в мене теж немає. Я приходив і пояснював свою ситуацію. А мені казали: «Ми не знаємо, що з тобою робити». Так, потім, звісно, мені допомагали. Але іноді здавалося, що я вже знаю більше, ніж держслужбовці”, — згадує хлопець.
Історія Сергія не є винятком, зазначає Постійна Представниця Президента України в АР Крим Ольга Куришко. Частково такі проблеми виникають через те, що сьогодні в Україні фактично немає єдиного центру, який би відповідав за політику щодо окупованих територій.
Після ліквідації Міністерства реінтеграції його повноваження розподілили між різними органами влади. У результаті кожна інституція працює зі своєю частиною проблеми, але загальної системи часто бракує.
“Не вистачає єдиної платформи. Виходить, що немає лідируючої установи, яка ухвалює єдині рішення”, — зазначає Куришко.
Труднощі вона бачить не лише в координації між державними органами. За словами представниці президента, люди, які роками жили в окупації, часто привозять із собою не тільки документи чи власний досвід, а й недовіру до будь-яких державних структур. В окупації контакти з представниками влади та силовиками нерідко означають ризик для людини. Після повернення цей досвід не зникає автоматично.
Саме тому багато людей після виїзду насамперед звертаються не до державних установ, а до волонтерів і громадських організацій. На думку Куришко, громадський сектор за роки війни навчився працювати з такими історіями більш гнучко та забезпечувати супровід, якого часто не вистачає державним структурам.
Ця ж недовіра, додає вона, пояснює й іншу проблему: люди, які повертаються з окупації, нерідко неохоче діляться інформацією про пережите.
“Якщо роками твої персональні дані могли використовувати окупанти, то будь-який факт власної біографії починає сприйматися як потенційний ризик”, — підсумовує Куришко.
Під час дискусії пролунало питання, яке останніми роками дедалі частіше виникає і в суспільстві, і в державних кабінетах: що є первинним у випадку повернення людини з окупації — перевірка чи допомога?
Відповідаючи на нього, представник Служби безпеки України Роман Стецишин зауважив:
“Чи всюди вороги (відсилаючись до назви події «Всюди вороги? Межа між безпекою та реінтеграцію людей з окупованих територій», — ред.)? Так, всюди, не тільки на окупованих територіях. Інше питання — чи всі вороги? Точно не всі. І тут наше завдання зрозуміти, де та межа”.
За словами працівника СБУ, приклад Сергія добре показує складність ситуації. З одного боку — підліток, який десять років прожив в окупації, читав українські медіа, ризикував через свої погляди та зміг зберегти зв’язок з Україною. З іншого — Росія, яка роками вкладає колосальні ресурси у пропаганду, мілітаризацію дітей та нав’язування власної ідеології.
“Ми не можемо сліпо довіряти і сподіватися, що всі люди на окупованих територіях тримають таку саму “інформаційну бульбашку”, як пан Сергій. Повірте, чисто технічно Службі безпеки України було б простіше не перевіряти нікого. Але платники податків не для цього утримують СБУ”, — пояснив Стецишин.
Саме тому, каже він, питання перевірок для людей, які, зокрема, претендують на державну службу, для СБУ фактично не є предметом дискусії. Водночас люди, які жили під окупацією, не можуть автоматично вважатися винними, підкреслив правоохоронець.
“Чи потрібно перевіряти людину, яка довгий час проживала на окупованій території, а тепер претендує на посаду керівника публічних закупівель? Якщо люди стали заручниками тоталітарної жорстокої машини, якою є Росія, вони в цьому не винні. Але є частина людей, яка заразилася цією ідеологією, стала її частиною. Саме тому ми маємо оцінювати ризики”, — сказав Роман Стецишин.
Директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова зазначає: чимало випадків вербування українців російськими спецслужбами сьогодні фіксують саме на підконтрольній території. Попри це, у суспільстві досі переважає уявлення, що головні ризики походять від людей з окупації.
На думку Луньової, проблема в тому, що українська держава одночасно намагається робити дві різні речі. З одного боку, створює програми для молоді з окупації, спрощує вступ до українських університетів і заохочує людей виїжджати. З іншого — вибудовує систему додаткових перевірок, обмежень та бюрократичних процедур.
“Все це створює враження, що держава не визначилась, який підхід головний. В нас безпека головна чи нам важливо забрати якомога більше людей з окупованих територій?” — ставить питання Альона Луньова.
Вона наголошує на тому, що для людей, які виїхали з окупованих територій, не має бути презумпції винуватості.
Окремий вимір проблеми — діти, які не пам’ятають України. Серед них є й ті, хто народився вже після початку окупації.
Експертка з питань притягнення до відповідальності за міжнародні злочини проти дітей ініціативи Bring Kids Back UA Юлія Усенко нагадала, що Росія вже понад десять років системно працює над зміною ідентичності українських дітей на окупованих територіях.
За її словами, йдеться не про окремі пропагандистські акції, а про цілісну систему, яка починається ще в дитячому садку. Школи, молодіжні рухи, військово-патріотичні організації, літні табори — усе це працює на формування лояльності до Росії.
“У 2016 році вони придумали таке воєнізоване формування як “Юнармія”, яка є тепер невіддільною частиною освіти й на окупованих територіях. Росія, на жаль, успішна в цьому процесі “промивання мізків”, який починається від входження у систему освіти, тобто з дитячого садочка. Це не проста картинка, це налагоджена система індоктринації”, — наголосила експертка.
За її оцінкою, лише на військово-патріотичне виховання Росія щороку витрачає близько 100 мільйонів доларів. А рух “Юнармія” відкрито визначає частину своїх учасників як майбутній резерв російської армії.
Саме тому питання перевірок для людей, які повертаються з окупації, під час дискусії майже не викликало суперечок. Правозахисники сперечалися не з самим фактом перевірки, а з тезою про те, що життя в окупації автоматично робить людину підозрілою.
Наприкінці дискусії розмова знову повернулася до теми дискримінації. Сергій розповів, що не відчував упередженого ставлення під час перевірок СБУ після виїзду з окупації. Але несправедливість відчув в іншій ситуації.
“Вже я повернувся, йшов Києвом, бачу машину з державними номерами, а з вікон тієї машини лунає музика російського виконавця, який підтримує Путіна. І тут виникає питання: чому мене так прискіпливо перевіряють, а людина, яка вже працює на українську державу, дозволяє собі таке?”, — сказав хлопець.
Саме тому, на його думку, перевірки треба не лише залишити, а й поширити на всіх.
“Не важливо, з якого регіону України людина, яке в неї походження і які в неї родичі — перевірки для всіх мають бути однакові”, — наголосив Сергій.
Ця теза фактично підсумувала всю дискусію. Україні потрібні механізми безпеки, але сам факт життя людини під російським контролем не може автоматично ставати доказом її провини. Бо серед тих, кого сьогодні перевіряють, є люди на кшталт Сергія — ті, хто роками ризикував заради того, щоб не втратити зв’язок з Україною.
Раніше Вільне Радіо поспілкувалося з правозахисниками та жителями окупованих Росією міст та проаналізувало, чи може супротив загарбникам бути безпечним.