Потрібно діяти, а потім розповідати: командир роти 60-ої бригади про операцію “Вівальді”, бої за Колодязі та зміни у війську

Про участь своєї роти в операції “Вівальді” Олександр із позивним Рукопашник дізнався вже тоді, коли вона тривала. Військовий переконаний: саме інформаційна тиша допомагає не розкривати противнику плани українських сил. В інтервʼю Вільному Радіо командир 8-ої роти  3-го механізованого батальйону 60-ої ОМБр розповів, як його бійці зачищали Колодязі від російських військових, чому навіть один кілометр просування потребує ретельної підготовки та як змінилася бригада за останній рік.

Як для вашої бригади, вашої роти і для вас особисто почалася операція “Вівальді”? Якою була ситуація на вашій ділянці фронту до її початку та що потрібно було змінити?

Вам казати відверто і правду?

Так, бажано. Звісно, те, що ви можете казати.

Тоді я буду виходити з того, що стосується саме мене і моєї роти. Особисто я дізнався як командир піхотної роти, що безпосередньо моя рота і наш батальйон вже бере участь в операції “Вівальді” місяць назад. Але за що я ціную і люблю Третій армійський корпус, що в нас є радійна тиша. Тобто немає якихось голослівних заяв. Потрібно діями своїми щось доводити, а не спочатку розтрубити всім і всюди, що ось ми плануємо щось грандіозне. Адже оцінювати будуть саме за нашими діями.

Одразу тоді уточню щодо інформаційної тиші, і тут я навіть не про медіа. Вже по завершенню основних дій операції в Третьому армійському корпусі розповіли, що, звісно, і колишній головнокомандувач ЗСУ Сирський, і чинний головнокомандувач Драпатий погодили секретність операції та відсутність публічних звітів.  Окремі успіхи не одразу позначали у системі “Дельта”. Назустріч у цьому питанні пішли багато українських і західних осінтерів. І той же DeepState не робив оновлення навмисно. Як вам здається, ця секретність була виправдана в цьому випадку?

Абсолютно. Я із тих людей, які іноді, коли маю час і можливість — слухаю окремі ефіри, й ті речі, які кажуть деякі запрошені гості, мене дивують. У мене часто немає слів — одні емоції. Бо я не розумію, навіщо таку інформацію, досить цінну, розповідати назагал так рано. Особливо про те, що в нас у розпорядженні є якісь засоби для ураження на тих чи інших напрямках.

Мені здається, спочатку це потрібно зробити, і тільки після цього повідомляти. Я б навіть повідомляв десь там 0,5 відсотків, або навіть 0,1 відсотка. Тобто розкривав би те, що не зашкодить подальшим діям. 

Коли є порушення цієї радіотиші, ну, це я так називаю, то ми попереджаємо ворога про те, що ми будемо завдавати удару, як ми будемо його завдавати і чим ми будемо його завдавати. Виходить ніби такий меседж ворогу: ось, будь ласка, готуйтеся, ми будемо робити ті чи інші дії. Моя субʼєктивна думка — цього категорично робити не можна. 

Це я кажу і своєму особовому складу. Так само я краще промовчу, ніж скажу зайве. Якщо хоч щось, хоч один відсоток, хоч 0,5 відсотків може нашкодити нашим результатам, то цього краще не говорити, ніж говорити. Потрібно діяти, а потім це все розповідати, коли вже операція буде проведена успішно. Тоді можна помалу відкривати ті чи інші деталі. І то, знову ж таки: ніхто не застрахований від того, що завтра може бути подібна якась операція, або подібні будуть якісь плани. І якщо ми всі деталі розкриємо, то ми просто можемо не повторити той успіх.

Чи не впливає такий підхід на злагодженість між бригадами? Розумію, що це інший аспект питання, але все ж. У таких операціях, та і не тільки, важливо розуміти, що роблять сусіди на ділянці.

Так, це ми про різні речі говоримо. Все, що стосується Третього армійського корпусу, то тут злагоджений організм — це основа. Тому що якщо не буде взаємодії між нами, між суміжними підрозділами, то все розвалиться. А важливо знати, що відбувається ліворуч, праворуч, попереду і позаду. Візьмемо, наприклад, годинник або компас, кому як зручніше. Якщо, в першу чергу, не буде між нами розуміння, хто де стоїть, хто що робить і яка задача стоїть, то цілком ймовірно, що це буде плутанина і буде хаос.

Тому неважливо, як буде називатися операція. Це буде “Вівальді”, чи це буде “Штраус”, чи це буде “Паганіні”. Це просто назва, а важлива саме взаємодія — вона відбувається щоденно. Для цього є люди, які відповідають саме за цю складову. 

Тобто там є капітани бою, які між собою комунікують, які все наносять на карти. Вони все завжди тримають під контролем: не тільки свої порядки, але й суміжників, щоб розуміти, які в них відбулися зміни. Бо саме через такі зміни ви можете все оперативно переплановувати. Умовно ми сьогодні плануємо зробити ту чи іншу дію, але через те, що у суміжників щось пішло не по плану, то і ми переплануємо дії.  Наприклад, виникла проблема на конкретній ділянці в них, а ця ділянка безпосередньо дуже сильно стосується нас. Чому? Тому що через ці порядки, припустимо, можуть пролітати засоби, які будуть вражати вже нашу ділянку. Десь потрібно почекати, а десь навпаки пришвидшитись. І це все завдяки взаємодії.

Якою була роль саме 60 бригади в операції? Зокрема, бригадний генерал Андрій Білецький говорив, що на 60 ОМБр “звалили величезну ділянку фронту, там де противник безпосередньо наступав”. Тому і завдяки надійній обороні в інших бригад була можливість швидко переформатуватися й розпочати наступальні дії. Про які завдання та результати її підрозділів уже можна розповісти публічно? Як ви оцінюєте роботу конкретно своєї роти? Хоча і дізналися про свою безпосередню участь не так давно.

Я не думаю, що на результати наших дії якимсь чином вплинуло знання чи незнання того, що ми давно є частиною операції “Вівальді”. В нас були і є задачі, які потрібно виконувати. Якась ділянка в нас стоїть в обороні, а якась ділянка наступає.

Якщо дозволяє наша місцевість, дозволяють наші порядки, дозволяє наша взагалі ділянка просуватися — ми просуваємось. У нас на руках є вся інформація для того, щоб розуміти, чи можемо ми просуватися саме в цій ділянці. Що це означає? Чи було достатньо там засобів ураження для того, щоб розчистити цю ділянку? Чи достатньо у нас кваліфіковані люди, щоб вони могли виконати цю задачу? Що таке кваліфікованість? Це швидкий наступ, припустимо, зробити. Зайняти ту чи іншу територію. Це обізнаність щодо кількості ворогів, який в нього стан, які засоби є у ворога і чи буде в них підтримка. І якщо буде, то яка? Звідки це все буде відбуватися? Це такий величезний спектр.

Тобто для того, щоб просто елементарно просунутися на кілометр, ви маєте врахувати величезну кількість інформації. Тому, коли є та чи інша інформація, плюс взаємодія з суміжними підрозділами, то ви просто робите свою справу з тим особовим складом, який у вас є. І не забувайте, що перша задача це не те, як там у Радянському Союзі було — за будь-яку ціну зробити цю задачу. Ні, це так не працює. Потрібно розуміти свої сили й чи ви достатньо володієте інформацією для того, щоб цю задачу виконати.

У відкритих джерелах повідомляли, що під час операції вдалося звільнити чи встановити контроль над кількома населеними пунктами (Колодязі, Дерилове, Дробишеве та інші). Можливо, про якусь таку одну конкретну операцію можна розповісти? 

Не зможу розказати щодо усіх населених пунктів, які звільняли, і у звільненні яких ми брали участь. Давайте просто зосередимося на тих самих Колодязях. 

Колодязі до війни було досить гарне, красиве село. Такий невеликий населений пункт з якоюсь кількістю будинків. І, власне, в цих будинках розміщувався ворог. Тобто там були інфільтровані противники. Ворог проникає маленькими групами, і ти ніколи не розумієш, де твої хлопці можуть його зустріти, коли будуть просуватися.

Проблематика в тому, що міські бої, або бої в місцевості із забудовою дуже відрізняються від боїв у лісосмугах та посадках. Це зовсім різна війна. Чому? Тому що, коли хлопці наші просуваються, ми розуміємо, що з будь-якого укриття може початися бій.

Плюс треба враховувати рослинність у різних населених пунктах. І коли ми просувалися, там, у Колодязях, це була досить така густа рослинність. І всюди міг очікувати ворог. Коли наші хлопці робили перебіжки, щоб зайняти той чи інший будинок для просування, в нас були прямі зустрічі з ворогом. Когось знешкоджували, когось брали в полон. 

Що стосується Колодязів, то ми особисто з місцевим населенням саме там не зустрічались. Але ворога там було досить значна кількість. Там потрібно було все філігранно і дуже поетапно, і потихеньку все робити. Не можна було йти наскоком. Ворог був розкиданий по всьому селу. І ми отак от, крок за кроком, вибивали їх. Крок за кроком ми зачистили цей населений пункт.

Читати також: “Закрили небо та оточили село”: як звільняли Колодязі в межах операції “Вівальді” на Лиманському напрямку

Що говорять ті росіяни, які здаються у полон? Чи є в них якась цінність, окрім того, що згодом на них можна обміняти полонених українських військових? Чи все ж від них можна отримати якусь важливу інформацію?

За цей час з 2022 року і по сьогоденні, по 2026 рік, я констатую той факт, що у ворога є така так звана мантра, по якій вони йдуть. Всі починають розповідати, що це не їхня війна, “ми всі славянє”, їх відправляли без згоди, їх обдурили. Всі як один йшли або водієм, або щось будувати. Це вже настільки затерта платівка, нам уже це все нецікаво слухати. 

Ворог підступний, він може нам брехати в очі, тому що, коли він у полоні, у нього задача вижити. І він нам буде розказувати все, що завгодно. 

Що я можу сказати про тих полонених, яких ми особисто брали в полон? Це були і літуни, тобто оператори дронів, і піхотинці. Вони, як правило, всі одне і те саме розповідають, що ось вони такі білі й пухнасті. Вони самі не розуміють, чому вони сюди пішли. Хтось про важку долю розповідає, хтось про проблеми із грошима. Але я констатую факт, що їхнім словам не можна вірити взагалі. Ворог у нас на території, він, якщо буде якась ситуація і можливість, він використає це на всі 100%. Тому тут обережність з нашого боку має бути на всі 300%. Ворогу вірити не можна. Навіть якщо він хоче видати себе за жертву, то ніякої жертви там немає. В цьому плані у нас немає якихось рожевих окулярів. Так сталося, що через хаос якийсь або розгубленість, або через те, що злякалися, або просто немає підтримки, вони і здаються в полон. Далі в них задача стоїть на вуха вішати локшину для того, щоби вижити.

У публікаціях про “Вівальді” багато уваги приділяють технологіям, дронам і наземним роботизованим комплексам. А яку роль у результаті операції відіграли безпосередньо піхотинці? Чого не змогла б зробити техніка без людей?

Думаю, що всі вже знають вислів цей — допоки солдат не ступить на ту чи іншу землю, вона не вважається його територією. Це стосується як нас, так і ворога. Піхотинець, без перебільшень, найскладніша робота. Чому? Бо хто такий піхотинець і яка його робота? Холодно, спекотно, брудно, чисто, сухо, мокро — неважливо. Він просувається, він перебуває на тій чи іншій ділянці, де він очікує ворога з будь-якої точки.

Тому на допомогу піхотинцю завжди працює артилерія. Хоча у ЗМІ свого часу писали, що артилерія зараз не виконує ніякої корисної функції. Заперечую як командир піхотної роти. Бо артилерія дуже вагому грає роль, дуже вагому. Тому що, коли грає музика артилерії, повірте мені, це досить гучно, і це досить успішно. І ворог, часто так буває, панікує саме через роботу артилерії.

Друга складова, яка теж не менш важлива, — це літаючі засоби, це і FPV, і бомбери тощо. Тут не так принципово, який саме апарат. Головне, що без цих засобів піхотинцю неможливо просуватися. Перед тим як піхотинцю зайти на ту чи іншу ділянку, працює весь наш військовий “оркестр” для того, щоб зачистити цю територію. І вже, коли відпрацювали всі можливі наші засоби, і ми розуміємо, що вже піхотинцю можна йти далі, ось тоді вже піхотинець іде. І вони мають справу з тими ж самими піхотинцями, які або вижили, або вони досить гарно замаскувалися і їх не дістали артилерія або дрони. І тут вже йде ця робота, це один на один, або два на два, або пʼять на пʼять, десять на десять. Вони беруть безпосередню участь у зачистках і у відстоюванні нашої території.

Поговоримо про цивільних, які продовжують жити, якщо це можна так назвати, в зоні активних бойових дій. Ми часто спілкуємося з представниками місцевої влади та евакуційниками, які розповідають про труднощі зі свого боку. Але ви зустрічаєте людей там, звідки евакуацію вже нереально проводити. Як люди там виживають?

Це, насправді, дуже велика загадка. І ми так само не маємо на це відповіді. Думаю, що чуємо те саме, що вони і іншим кажуть — кому я там потрібен, що я там буду робити? А ти сидиш, дивишся на все навколо і думаєш — а що ти тут робиш, кому ти тут потрібен? Бо в цих населених пунктах суцільні розвалини, вони ж у більшості випадків у підвалах живуть. І ти думаєш, а це того варто чи не варто? Я не знаю, як це можна назвати. Це якось насправді дико звучить, але цивільні починають вже виходити з цих населених пунктів, коли жах, з яким вони зіткнулися, вже переважує оцю привʼязаність до своєї домівки. Я розумію, що деякі люди фізично не могли самі виїхати, наприклад маломобільні, але ж завжди можна когось попросити, принаймні спробувати.

І от питання, чому раніше цього не зробили? Можливо, страх був, а можливо, була якась надія, як зазвичай буває у людей, що саме їхнє село обійдуть, що саме їхній будинок вціліє. Вже потім, коли небезпека кожну хвилину, то вони вже починають якось там виходити. Різні історії в людей, я всіх подробиць не знаю, звісно.

Різні й багато справді сумних. Зокрема, журналістам Вільного Радіо розповідав очільник однієї з громад, що жінка залишалась разом з сином призовного віку на небезпечній території через те, що він уникав мобілізації. Закінчилося все трагічно — під час однієї з атак син загинув, а жінка вже за допомогою військових виїхала до більш безпечного регіону.

Коли ми беремо окупантів у полон, то найсумніше під час розмови зʼясовувати, що трапляються люди з наших окупованих територій. І вони думали, що їх це омине, але на них спрацювала ефективно російська пропаганда. А там же не тільки розповідають, що вони “визволяють”, а і демонізують ТЦК. Там дуже добре вміють маніпулювати поняттям права людини, а коли вже люди з окупованих територій напряму зустрічаються з цією репресивною машиною у вигляді Російської Федерації, то вже пізно. На жаль, немає в людей розуміння, що люди з окупованих територій росіянам потрібні лише для того, щоб поповнити свої ресурси. І скільки про це не говори, скільки не пояснюй, якось це все не працює. 

Якщо повертатися до результатів операції “Вівальді” — за чотири етапи українські військові повернули контроль над 277 квадратними кілометрами. Звільнені території це надзвичайно важливо, але важливішим було зірвати плани противника. Командування повідомляло, що росіяни планували зробити плацдарм на березі річки Чорний Жеребець і рухатися на місто Святогірськ та населений пункт Рубці, а далі вже на Барвінкове (Харківщина). Вже потім вони планували з цього плацдарму, обходячи Лиман, оточити Словʼянсько-Краматорську агломерацію з півночі. Відповідно кінцевою метою було оточення і захоплення Донеччини до кінця цього року. Відповідно, цей план і зруйнували Сили оборони. І хоча операції “Вівальді” завершилися, але бойові дії на Донеччині тривають. Які головні висновки можна зробити? І що б ви хотіли, аби цивільні розуміли про її значення?

Хочу сказати, що задач у нас менше не стало, їх стає тільки більше. Бо поки є ворог на нашій території, ми будемо його знищувати, будемо його вибивати. Звичайно, є ще інші в нас новини. Ми просуваємось далі. Куди, я казати зараз не буду, але повірте, ми не зупиняємось. Ворог підступний, ми не можемо собі дозволити розслаблятись, і ми кожен день працюємо над тим, щоби проходити далі. Ми цю роботу робимо. Це стосується не тільки Донецької області, це стосується Запорізької, Харківської, Сумської областей. Всі регіони, які зараз потерпають від цієї орди. 

Які напрямки зараз у фокусі, я, звичайно, сказати не можу, це вже офіційні мають бути представники, які будуть казати те, що можна. Повторюсь, що ми теж не відразу дізналися, і я цьому радію, і вважаю, що це абсолютно правильна стратегія. Кожному потрібно отримати інформацію в потрібний для нього момент. Неважливо, як буде називатися наступна операція чи операції, а ми свою роботу продовжуємо робити щоденно, щогодинно, і нам зупинятися не можна.

І тоді останнє питання. Дисклеймер: я жодним чином не хочу образити 60 бригаду. Відштовхуюся лише від того, що говорив на конференції колишній командир бригади Дмитро Рогозюк, який з жовтня є командиром Третього армійського корпусу. Він, власне, сказав, що “бригада за рік пройшла шлях від тої, яка не може втримати фронт, до бригади, яка показала другий результат, після колег з Третьої штурмової, за звільненням території”. Власне, цей рік — що Ви відзначили б для себе? Які зміни, на Вашу думку, найбільше вплинули на ефективність і здатність виконувати такі завдання, які перед вами поставили?

Чіткість, професійність і прозорість. Коли людина розуміє, що від неї потрібно, що буде для цього зроблено, на що можна опиратися, коли в людини є правдива інформація, й вона може довіряти своєму керівництву. Коли боєць бачить, що ним опікуються, що він одягнений, що йому чітко вказали, який у нього буде напрямок і йому потрібно зробити перші, другі, треті дії. На нього потім не скинуть якусь далі задачу, щоб він там уже не зміг це потягнути.

І якщо це все підсумовувати, то це довіра до свого командування. Ми можемо відзначити, що всі люди на своїх місцях, ми маємо успіх, а це говорить про те, що є компетентність. Ми тільки нарощуємо темп.

Раніше Вільне Радіо також писало про участь 66 ОМБр в операції “Вівальді”. Її командир Ростислав Силівакін в інтервʼю “Українській правді” розповів, як військовим вдалося звільнити Середнє без втрат і чому Шандриголове спочатку вирішили заблокувати, а не зачищати.